Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Мегаполис стр. 4
Афиша стр. 5
Объектив-TV стр. 6,7,8,9,10,11,12
Культурный разговор стр. 13,14
Обо всем понемногу стр. 15
Тема стр. 16
Мегаполис стр. 17
Спорт стр. 18
MediaPost on-line
Новости от МКС: компьютеры на конвеере
Колонка редактора
Куда исчезли ученические проездные
Тарас Шевченко: ретроспектива культа личности
Культурный разговор Стр. 14
 Шевченко 

Культ Шевченка в його історичній ретроспективі (дорядянський період)

Ольга Резниченко

Формула «Україна — ненька, Шевченко-батько» сприймається українцями так само органічно, як те, що сонце піднімається на сході й заходить на заході. Її вживали до революції і після, східні й західні українці, пани, селяни й пролетарі, націоналісти, соціалісти, комуністи й демократи, радянські українці й діаспорні, ортодокси й дисиденти, влада й опозиція.

Якщо ми ту ж схему з країною та національним генієм підставимо до інших культур, вона щонайменше виглядатиме як каламбур, типу Росія — мама, Пушкін — папа або England — mather, Shekspear — father. Різниця в сприйнятті цих висловів полягає в тому, що Росія, Англія, Пушкін, Шекспір відносяться до реальності історичної, Україна й Шевченко в загальновживаній формулі наділені сакральним змістом. Вони — з площини ідеальної реальності: абсолютного минулого або надісторичної дійсності. Це той український рай («садок вишневий коло хати», «чуття єдиної родини»), що існує на рівні підсвідомості, у снах і мріях, кардинально й по суті антонімічний профанному світові, що є тимчасовим, низьким і розшарованим. У профанному емпіричному світі неволя є тим фактором, що об’єднує українців перед іншими націями, спрямовуючи їх на боротьбу за своє визволення, і роз’єднує їх між собою. Ця своєрідна націократична ідеологія, закладена у творчості поета, визначила логіку формування нації та її державницьких змагань уже від самої смерті поета. Вона дала можливість сакралізувати його ім’я, затвердити його як символ нації, ідентифікувати його могилу як культове місце для поклоніння й паломництв, збудувати пам’ятники як необхідний атрибут для утворення та здійснення традиційних ритуалів, через які нація переважно (а може й виключно через них) маніфестує себе як цілість. Якщо звернутися до Бібліографії літератури про життя й творчість Т.Г.Шевченка, то вже за назвами газетних, журнальних статей можна прослідкувати самий процес створення культу Шевченка в українській самосвідомості, його, так би мовити, організаційні засади й тенденції в певній послідовності. Характерно, що від року смерті поета до 1914 р., коли відзначалося його століття, у газетах не згадувалося про які-небудь заходи, приурочені до дня його народження, тоді як від 1861 р. у газетах дуже детально описується його похорон у Петербурзі й процедура перепоховання по всьому маршруту до Канева, щорічно повідомляється про заходи до роковин смерті: панахиди в церквах, літературно-музичні вечори, поминки, промови, доповіді, спогади. При цьому вже в 60-х роках ХІХ ст. з’являються статті про антогонізм Шевченка й церкви, його богоборність, відмову перед смертю сповідатися й причаститися. На початку 70-х рр. до роковин смерті у Львові вийшла брошюра Партицького з такими розділами: Шевченко проти царів-деспотів; проти панів; проти перевертнів; проти церкви-домовини; о просвіті. Починає формуватися канон Шевченка-борця, народного месника й революціонера. У 1876 р. на Галичині виходить одна з перших соціалістичних статей автора Вольховського з багатьма посиланнями на Шевченка, а також статті Драгоманова про Шевченка як передвісника соціалізму. У 1872 р. скульптором П.Забілою створюється в Києві перший бюст Шевченка. А з 1875 р. в газетах повідомляється, що розпочато збір коштів на пам’ятник Шевченка в Кирилівці, і тоді ж друкуються народні перекази про Шевченка, у яких він наділяється надприродніми силами. Наприклад: «За Шевченком гоняться пани, а він тікає. Зловлять його, посадять у тюрму, дивляться: а в камері його нема, тільки одна тінь. А було так, що зробився він наче мертвий, але дивляться: він знов на волі в селі проти панів людям розказує». Тоді як Шевченко в народній уяві обожнюється, його портрети в рушниках вішають по хатах поряд з іконами, кола інтелігенції об’єднуються натхненним оспівуванням Шевченкової могили, створюючи містерію Великої могили, подібно до того, як у шевченківському «Великому льосі» з могили Богдана, коли її розкопали й кості його побачили сонце, знову встає дух Богдана й відроджується... При цьому реальна могила Шевченка на початку 80-х рр. ХІХ ст. являла собою повну руїну. Могильний хрест, установлений в головах у поета, повалився в бік Дніпра, розколовся на два шматки та згнив. Реставрацію могили здійснено було лише у квітні 1884 р. І то все завдяки зусиллям не широкої громад-ськості, а декількох конкретних людей, зокрема названого брата поета Варфоломія Григоровича Шевченка, відомого мецената Василя Васильовича Тарновського, охоронця могили Шевченка, харківця за походженням, вихованця Харківського університету Василя Степановича Гнилосирова, який сторожував і жив при могилі Шевченка з1873 по 1900 р. аж до самої своєї смерті. 1886 р. в пресі вперше оприлюднюється Рапорт Каневського предводителя дворянства Київському предводителю дворянства про ножі на могилі Шевченка та народне повстання, яке готувалось на Канівщині від 26 липня 1861 р. Це повідомлення вдруге було надруковано в Харкові в газеті «Утро» 1914 р., коли в шевченківські дні проходили студентські демонстрації, організовані переважно силами студентів університету (медичного факультету), Технологічного й Ветеринарного інститутів.

У збірці ж «Листки на могилу Шевченка» 1890 р. могила Шевченка інтерпретується як сила, яка звільнить закутих у кайдани й пробудить у них пам’ять про козацьку славу, боротьбу й перемоги. І тут знов слід згадати про Харків. Ще за життя Шевченка, з 1856 р. в нашому місті існував студентський, названий згодом Харківсько-Київським гурток, що займався розповсюдженням листівок противладного, антиурядового змісту з численими посиланнями на шевченківські вірші, а також організацією недільних шкіл. По смерті Шевченка щорічно в Мироносицькій церкві відбувалися панахиди на його пам’ять і музично-літературні вечори. Перший такий вечір пройшов 19 березня 1861 р. За виручені гроші було закуплено шість тисяч «Южноруського Букваря» Шевченка для розповсюдження серед народу. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка в Каневі чотири студенти з Харкова: Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Віталій Боровик й Іван Липа — заснували Братство Тарасівців. Програмові засади цих ранніх самостійників були висловлені в рефераті, читаному під час Шевченківських роковин у Харкові 1893 р.

Якщо до 1905 р. могила Шевченка була центром, навколо якого переважно й формувалась публічна діяльність свідомого українства, то з 1906-1907 років організаційна енергія наших патріотів змістилася в бік закликів та домагань від влади дозволу будувати по містах і, передусім, у Києві пам’ятники Кобзарю. Харків у цьому контексті теж не пас задніх. Пожертви збиралися активно й не тільки в місті, але й у губернії. Зокрема селяни Валківського й Артемівського повітів передали на пам’ятник у Києві суму в розмірі 500 рублів. У самому ж Харкові пам’ятник Шевченкові (мармуровий бюст роботи академіка Беклемешева) був установлений нелегально ще 1898 р. на кошти промисловця й банкіра О.К.Алчевського в Мироносицькому садку, який за дарственою дружині Х.Д.Алчевській мав називатися Шевченківським сквером. Це був один із перших пам’ятників Шевченку в Україні. Простояв він три роки з 1898 по 1901 р., поки після банкрутства й самогубства Алчевського не перейшов у власність купця Шабельського, який наказав пам’ятник прибрати. У 1914 р. від 13 січня вийшло повідомлення про готовий ескіз і модель пам’ятника Шевченка роботи скульптора Риха, поставити який була ідея на Миколаївській площі. Раніше, до 50-ї річниці смерті Шевченка, до міської управи надійшло звернення гласних, підписане, зокрема, М.Сумцовим і М.Міхновським, у якому зазначалось: «Г. Харьков, расположенный на территории украинского народа и в своей значительной, если не большей части, заселенный украинским племенем, может и должен принять самое горячее участие в чествовании великого поэта, светоча украинского народа. Чувство солидарности, связующее два народа: русский и украинский ярче всего может проявиться там, где дело касается таких апостолов братства и любви, каким был великий украинский поэт». За цим зверненням Харківська міська дума 4 березня 1911 р. прийняла постанову: «1) ассигновать 150 руб. из средств городского музея на приобретение Музейной комиссией портрета Т.Г.Шевченка; 2) назвать именем Т.Г.Шевченка новую улицу, на которой имеет быть воздвигнуто здание высших женских курсов; 3) присвоить 11 городскому училищу наименование имени Шевченка; 4) вносить ежегодно 100 руб., начиная со сметы 1911 г., для выдачи Харьковскому Историко-филологическому обществу как премии за лучшие сочинения студентов по украинской истории, истории украинской литературы и этнографии Украины». У той же час, коли харківська влада йшла на поступки українській прогресивній громадськості, до Високопреосвященішого Арсенія, архієпископа Харківського й Охтирського надходили листи від священиків харківських церков, стривожених тим, що у вільному продажу з’явився «Кобзар» Шевченка, у якому містяться твори антирелігійного змісту, читання яких народом може мати зовсім непередбачувані наслідки. Наведемо уривок листа протоієрея Архангела Михайлівської церкви Петра Полтавцева: «... в этом Кобзаре есть поэма под заглавием «Мария» т.е. Богородица. Поэма эта начинается как бы молитвенным обращением к Божией Матери, а затем следует воспроизведение великих событий в христианском мире: Благовещения Пресвятой Богородицы и Рождества Христова. В описании этих событий автором допущена фантазия, не постеснявшаяся унизить и обесчестить имя Богоматери в выражениях, близких к цинизму». Далі Полтавцев зазначає, що під час проведення Губернського Земського Зібрання він, як представник від духовного відомства, просив Голову, щоб зробити з цього приводу заяву, але той слова йому не дав. З такого ж роду листом звернувся до архієпископа Арсенія протоієрей Петро Скубачевський: «Кобзарь» Шевченка — эта книга, свободно обращающаяся в продаже, — клад для революционеров: она может заменить самые возмутительные прокламации. Некоторые стихотворения в этой книжке направлены к подрыву религиозного чувства в середе народной, а некоторые проникнуты злобно-революционным чувством по отношению к царской власти... Особенно возмутительны по своему содержанию стихотворения «Мария», «Цари», «Саул», «Молитва», «Сон», «Юродивый». Поэма «Мария» -это кощунственное извращение евангельского повествования о Благовещении и Рождестве Христовом. Сын Марии в этой поэме — незаконное дитя Марии и какого-то пройдохи, выдавшего себя за проповедника Мессии. Этот проповедник о Мессии также называется в этой же поэме Мессиею. Когда он был распят, то Мария, оставленная всеми, умерла с голоду «в бур’яні» — сорной траве. Стихотворение «Цари» — это кощунственное глумление над Царственным пророком Давидом, причем по отношению Давида-царя употребляются такие выражения... «Вирсавия... царя своего святого у дурни пошила». Царь Давид, обманув псалмом Анафама, вновь веселый и пьяный «коло рабыни заходывсь»... Давид называется «катюгою блудным», «вовчею натурою» и употребляются такие выражения «Облизавсь старый катюга и розпустыв слини...» Столь же возмутительно стихотворение «Саул». В стихотворении «Молитви» цари называются «всесвитными шинкарями», т.е. кабатчиками. В стихотворении «Сон» заключается прямое возбуждение народа против царя. Чтобы добыть волю, народу рекомендуется точить топор и возбудить волю, а иначе народ проспит волю, а «панство буде колихать, крами, палати мурувать, любить царя свого пьяного». (...) С великою скорбью я вынужден приводить эти цитаты... Нет сил читать эту кощунственную, мерзкую книжку, а она свободно продается в Харькове, она в сотнях тысячах екземпляров распространяется по России. Если не принять решительные меры к изъятию из обращения этой возмутительной книжки, то религиозное чувство, подтачиваемое многочисленными сектантами, окончательно будет убито в народе, а молодое поколение малорусского народа явится послушным орудием в руках революционеров». В обох цих зверненнях ідеться про «Кобзар», виданий коштом «Общества имени Т.Г.Шевченка для вспомоществления нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях С-Петербурга». Під впливом звернень священиків, яких було чимало, наклад «Кобзаря» знаходився під арештом протягом січня-лютого 1911 р., але в березні авторитет громадських діячів і науковців Харківського університету переміг і зі складів «Кобзар» поступив у вільний продаж. У 2-му номері журналу «Украинская жизнь» за 1914 р. було надруковано статтю М.Сумцова «Религиозность Шевченка. Анализ поэмы «Мария», яка викликала бурхливу дискусію на сторінках харківської преси.
Зокрема, у «Харьковских ведомостях» за 26. 02. 1914 був надрукований ретроспективний огляд ставлення до творчості Шевченка духівництва Галичини, яке ще в 70-х роках 19 ст. ставило під заборону вивчення «Кобзаря» з тих же причин, що наводили харківські священики. Однак тенденція, виплекана в колах народницької інтелігенції, мала в той час значні переваги й сприятливіші обставини. В березні 1917 р. під час першої легальної української маніфестації в будинку Дворянського зібрання з зали засідань був винесений портрет царя Ніколая ІІ і на його місце встановлений портрет Кобзаря. Так від самої смерті Шевченка і до лютневих подій 1917 р. значною мірою зусиллями української націонал-демократії, особливо творчої інтелігенції — поетами, співаками й композиторами — було створено культ поета-апостола правди й борця за національне визволення. У 20-ті роки він був легко переакцентований з національного на соціальне визволення, з «апостола правди» на «апостола гніву», з борця проти національного гніту на борця за визволення всіх поневолених народів — проти імперіалістів «всех мастей», особливо гнобителів Африки, Азії, а також Латиноамериканського континенту.

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования