Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Политика стр. 4,5
Глядя из Харькова стр. 6
Афиша стр. 7
Объектив-TV стр. 8,9,10,11,12,13,14
Мегаполис стр. 15
Культурный разговор стр. 16
Спорт стр. 17
История стр. 18
MediaPost on-line
Милиция вместо взяток берет премии
Колонка редактора
Россияне упростили жизнь приезжающим украинцам
Гриппа нет. Но будет...
история Стр. 18

Українська служба радіо «Свобода»: 50 років в ефірі

Владислав Проненко

Світлій пам’яті мого приятеля та колеги Сергія Набоки Цей, здавалося б, визначний ювілей мав привернути якнайширшу увагу, бо саме діяльність української служби Радіо «Свобода» стала одним із найважливіших чинників здобуття Україною незалежності. Проте відзначення в Києві і Львові відбулося кулуарно й непомітно, натомість із нагоди ювілею Харків відвідали дві визначні особистості — президент Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода Томас Дайн та відомий письменник Євген Сверстюк.


В. Проненко в студии радио "Свобода"
Том Дайн представив харківській громадськості свою доповідь «Роль свободи слова в демократичному суспільстві», висновки з якої, в принципі, нікого в Харкові не здивували: суспільство в Україні ще далеке від того, щоб називатися демократичним, а стан зі свободою слова майже не відрізняється від часів брежнєвського «застою». А суджений саме в ті часи й запроторений на 12 років у мордовський табір саме за свободу слова письменник презентував свою нову книжку «Євген Сверстюк на хвилях «Свободи». Водночас обидві ці особистості цікаві ще й тим, що українець та американець уособлюють друге й третє, наймолодше покоління «свободян», про які мова трохи далі. А перше покоління заявило про себе 16 серпня 1954 року, коли в ефір Радіо «Визволення» (первісна назва Радіо «Свобода») вийшла перша програма українською мовою.

Утім, Радіо «Визволення», покликане заступити відсутні в СРСР вільні засоби масової інформації, було утворено раніше — на початку 1953 року (мовлення російською мовою започатковане 1 березня) за аналогією з Радіо «Вільна Європа», ареал мовлення якого охоплював т. зв. «соціалістичний табір», тобто контрольовані Радянським Союзом країни Східної Європи. Обидві радіостанції, а також радіо «Голос Америки» (мовлення від 24 лютого 1942 року) фінансувалися Конгресом США за участі ЦРУ; значні суми для потреб радіостанцій давали й приватні пожертви. Передачі Радіо «Свобода» та Радіо «Вільна Європа» на початках готувались у Нью-Йорку, а трансляція здійснювалася 7,5-кіловатним передавачем у містечку Лямперхайм, неподалік міста Майнц у ФРН. 1952 року для потреб обох радіостанцій у Мюнхені збудували офіс, студії якого були обладнані за останнім словом техніки; у португальському містечку Глорія збудували більш потужний передавач, а 1959 року, після початку глушіння програм РС та РВЄ, у Плайя де Палс (Іспанія) обладнали ще один передавач.

Годі й говорити про антикомуністичну, антирадянську спрямованість передач Радіо «Свобода». Очевидно, що одним із найголовніших завдань першого покоління української редакції на першому етапі її діяльності було розбудити в підрадянських українців почуття національної самосвідомості, спочатку приспане перемогою СРСР у другій світовій війні й до кінця 1950-х рр. майже викорененого репресіями в Україні проти всіх форм антикомуністичного опору — від ідеологічного до збройного (мається на увазі розгром Української Повстанської Армії). Відтак, у програмах української служби РС, крім інформаційних та аналітичних матеріалів найширшої тематики, чільне місце займали передачі, у яких диктори просто читали найкращі твори української історичної науки та публіцистики заборонених на батьківщині авторів, зокрема М.Грушевського та Дм.Донцова. Принагідно зазначимо, що під ту пору з-поміж дикторів української редакції провідним вважався вихідець з Краснокутська й колишній студент Харківського медичного інституту Микола Француженко, який згодом також працював в українському відділі «Голосу Америки» й здобув повагу й авторитет як письменник, котрий друкувався на Заході під псевдонімом «Микола Вірний». Перед мікрофоном української редакції часто виступав й інший харків’янин, легендарний письменник, поет, публіцист, громадсько-політичний діяч, майбутній лауреат Шевченківської премії Іван Багряний (Лозов’яга), який жив на еміграції у ФРН.

Наважимося стверджувати: намагання української служби пробудити національну самосвідомість досягли мети. Уже наприкінці 1950-х і на початку 1960-х з’явилися перші підпільні групи опору, зокрема «Українська робітничо-селянська спілка» під орудою Левка Лук’яненка, котра прагнула виходу України зі складу СРСР та «завоювання національної незалежності». А невдовзі українська служба РС першою повідомляє про шестидесятників — «духовний феномен», головною заслугою якого, за словами харківського дослідника історії дисидентства Бориса Захарова, є «зруйнування утопії про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину й повернення до загальносвітової культури». Одним із «шістдесятників» був харківський поет та журналіст Микола Шатилов, який за двадцять років, на еміграції, працюватиме власним кореспондентом української служби РС у Празі. А тоді, у 60-ті, на хвилях української «Свободи» твори класиків заступають твори, звернення та заяви шістдесятників. Уперше широкий загал чує «Задротяне літературознавство» В.Чорновола, «Репортаж з заповідника ім. Берії» В.Мороза. 1969 року в ефірі української служби блискучим есеєм «Собор у риштованні» дебютує Євген Сверстюк. Цим есеєм відкривається вже згадана нами й презентована в Харкові його книжка, у якій зібрані радіовиступи письменника на українській «Свободі» впродовж мало не тридцяти п’яти років. На українській «Свободі» з’являється друге покоління співробітників, розпочинається другий етап її діяльності.

Більшість шістдесятників пройшли через радянські табори, тюрми та спецпсихлікарні. Слухання української служби РС, контакти з нею, а тим більше трансляція їх творів обов’язково фігурують в обвинувачувальних актах проти інакомислячих. То не є дивним — академік і нинішній парламентарій К.Ситник на зборах в Інституті ботаніки, де той же Є.Сверстюк незадовго перед арештом у 1972 році працював відповідальним секретарем, заявив: «Якщо твори Сверстюка привабили цю брехливу, наклепницьку радіостанцію, то, значить, вони виходять за межі нашої ідеологічної платформи...» Що й говорити, ПРАВДА, якою просякнуті твори Є.Сверстюка та його побратимів, не вкладалась у радянську «ідеологічну платформу» й руйнувала «залізну завісу», якою український народ був відокремлений від вільного світу. Недарма ж інший в’язень сумління Левко Лук’яненко пригадував: «У перший місяць-два після виходу з в’язниці я по три-чотири години, якщо не більше, просиджував біля транзисторного радіоприймача в намаганні почути новини з українського голосу радіо «Свобода», «Голосу Америки» або вловити «Німецьку хвилю» чи ще якийсь правдивий голос вільного світу про боротьбу за свободу в Україні, в Союзі, інших країнах світу. А яка радість обіймала, коли вдавалось почути трансляцію самвидавчого матеріалу, а особливо свого! Це було справжнє свято — вся попередня й ризикована праця завершувалась успіхом: стіна ізоляції пробита, і ти мовиш до народу щиру правду!!!»

У 1970-ті Радіо «Свобода» (українську службу тоді очолював визначний публіцист і громадсько-політичний діяч, доктор політології Анатоль Камінський) та Радіо «Вільна Європа» зазнали суттєвих реформ, якими, властиво, закінчувався умовно виділений нами другий період діяльності української служби. По-перше, обидві радіостанції позбавилися контролю за ними з боку ЦРУ, по-друге, вони були злиті в одну — Радіо «Свобода»/ Радіо «Вільна Європа». Замість ЦРУ нагляд і фінансування РС/РВЄ почала здійснювати Рада міжнародного мовлення, а 1994 року ці обов’язки були передані Раді вищих керівників радіомовлення, яка наглядає сьогодні за всім невійськовим міжнародним радіомовленням США. Реформи на РС/РВЄ тривали аж до 1995 року, коли його штаб-квартира переїхала до Праги (президент Вацлав Гавел з огляду на величезні за-слуги РС/РВЄ у боротьбі зі світовим комунізмом передав йому за символічну орендну плату (1 крона на рік) будинок колишніх Національних Зборів ЧССР). Водночас було закрито кілька національних служб (зокрема, польська) і відкрито нові для молодих незалежних країн колишньої Югославії, а також для країн Близького Сходу, передусім для Іраку.

Реформи на РС/РВЄ сталися вже за проголошення Україною незалежності. У третій умовний період своєї діяльності українська служба РС під керівництвом також науковця-політолога, вихідця з середовища української діаспори у Великій Британії, д-ра Богдана Нагайла. За його часів в українській службі на перші ролі висунулися ті, кому невдовзі випало організовувати роботу київського бюро РС. Їх імена — Андрій Гайдамаха, Григорій Панчук, Іван та Евеліна Гвать (псевдо Юрій Майерник та Галина Мовчан), Ірина Халупа. Нав’язалися контакти з Києвом, перед мікрофоном української служби РС почали виступати відомі українські діячі, у яких за послаблення режиму під час горбачовської «перебудови» з’явилася можливість відвідати країни Західної Європи та США. Ймовірно, що саме Богдан Нагайло розпочав формування кореспондентської мережі в Україні. Однак серед першопрохідців не було, за винятком Сергія Набоки (1954-2001), професійних журналістів. Наприклад, перші репортажі для української служби РС з Харкова 1989 року зробив поет і в’язень сумління, нині лауреат Шевченківської премії Степан Сапеляк. Однак першим штатним кореспондентом української служби РС з радянським паспортом став тепер легендарний журналіст Анатолій Даценко. Сталося це також 1989 року. Без перебільшення з ризиком для життя Анатолій Даценко зі своєї московської квартири, яка стала першим корпунктом РС/РВЄ в СРСР, передавав до Мюнхену матеріали, котрі збирали регіональні кореспонденти в Україні, звідки телефонний зв’язок з ФРН був неможливий.

Восени 1991 року українську службу РС/РВЄ очолив ветеран в’єтнамської війни й ветеран антикомунізму Роман Купчинський. Саме за його керівництва українська служба РС утвердилася в Україні. Вже на початку 1992 року відкривається її київське бюро, поступово остаточно упевнюється мережа кореспондентів. Кожен із них — це по суті знакова фігура в сучасній українській журналістиці: кияни Павло Бальковський, Іван Рибалко, Андрій Дерепа, Богдана Костюк, Андрій Охрімович, Марина Пирожук, Тарас Марусик, Віктор Березанець; Ігор Столяров (Одеса), Геннадій Сахаров (Дніпропетровськ), Василь Зілгалов (Ужгород), Ганна Стеців (Львів), Володимир Притула (Крим), Василь Соколенко (Луганськ); московським кореспондентом української служби РС і досі працює Віталій Портников. У середині 1990-х лідерство української служби РС в місцевому масмедійному просторі було беззаперечним, а вплив на громадсько-політичну свідомість величезним. Але Україна все одно доволі невпевнено рухалася шляхом побудови власної державності. Очевидно, це і вплинуло на рішення не закривати 1995 року подібно до польської українську службу РС, хоча розмови про це набували дедалі більш реального змісту. Очікуваного скорочення не відбулося, однак вже в другій половині 90-х рейтинг української «Свободи» почав якщо не стрімко, то швидко падати. Для того було кілька причин, проте далеко не всі ми можемо назвати. Однак зазначимо, що працювати до Праги практично ніхто з перевіреної й заслуженої мюнхенської команди не поїхав, і тамтешнє бюро довелося комплектувати практично знову, здебільшого вихідцями з України. Загострилася внутрішня ситуація в українській службі, через що був змушений звільнитися багаторічний керівник київського бюро Андрій Гайдамаха. Розпочалася кількарічна чехарда з його наступниками, котра завершилася скандалом у березні 2004 року, коли черговий керівник, тепер уже Ганна Стеців, несподівано для всіх опинилася на посаді прес-секретаря прем’єр-міністра Віктора Януковича. До речі, прецеденти були й раніше. Пригадаємо, наприклад, 1996 рік, коли співробітниця київського бюро Марина Остапенко так само миттєво опинилася на посаді керівника прес-служби СБУ. Дуже підірвала репутацію української «Свободи» її недолуга участь у «касетному скандалі», і вже зовсім незрозуміла для багатьох відставка її директора Романа Купчинського наприкінці 2000 року, після чого до мережі регіональних кореспондентів потрапило чимало випадкових осіб, а деякі великі міста (Одеса, наприклад) зовсім залишилися без власкорів. Та попри все українська «Свобода» знайшла в собі сили залишитися найвпливовішим опозиційним засобом масової інформації, гідно конкуруючи з зовсім молодими українськими програмами Бі-Бі-Сі та Радіо «Німецька Хвиля». Свідчення тому — позбавлення в останній рік президентства Леоніда Кучми української служби Радіо «Свобода» можливості транслювати свої програми у FM-діапазоні. «Знову заглушують українську «Свободу», — про це говорить у своєму радіовиступі під такою назвою на її хвилях Євген Сверстюк. — «Це схоже на сон шекспірівського дурня, набитого люттю й шумовинням». У цих словах — образ України зразка 2004 року, коли слово ПРАВДИ знову під забороною.

печатная версия | обсудить на форуме

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования