Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Выборы-2004 стр. 4
Экономика стр. 5
Социум стр. 6
Афиша стр. 7
Объектив-TV стр. 8,9,10,11,12,13,14
История стр. 15
Культурный разговор стр. 16
Спорт стр. 17
Новый год стр. 18
MediaPost on-line
Революция превращается в бюрократию
Колонка редактора
Евгейний Кушнарев VS Александр Бандурка
История Стр. 15

Творець мужичої партії

Владислав Проненко

Ім’я Володимира Андрійовича Доленка (1889 — 1971) доволі часто зустрічається на сторінках бага-тьох праць з історії Харкова ХХ століття та в спогадах харків’ян, змушених залишити рідне місто з т.зв. «другою хвилею» української еміграції. Але досі не написано біографії видатного подвижника українства, політика та громадського діяча. Доба «помаранчової революції» — слушна нагода розповісти харків’янам про того, хто мало не століття тому саме в Харкові розпочав свою боротьбу за українські демократію та незалежність і не зраджував тій боротьбі впродовж усього життя.

Селянський син зі слободи Мечебилове Ізюмського повіту Харківської губернії після навчання в церковно-парафіяльній школі спромігся екстерном закінчити одну з харківських гімназій. Світогляд Володимира Доленка сформував харківський адвокат і перший український державник Микола Міхновський — автор легендарної праці «Самостійна Україна». Очевидно, що він також спонукав юнака й до подальшої освіти. Ще за царату Володимир Доленко закінчує юридичний факультет Харківського університету, що само по собі було випадком винятковим — селян за походженням туди намагалися не приймати. До того ж, Володимир Доленко мав репутацію «націоналіста». Така репутація в передреволюційному Харкові, наскрізь просякнутому чорносотенними настроями (керівником «Союза Русского Народа», організатором єврейських погромів та утисків українців був архієпископ Харківський і Охтирський Антоній Храповицький), уже сама по собі наражала на небезпеку. Найактивніша участь Володимира Доленка у виборах 1912 року до Державної Думи, під час яких він агітував за кандидатів від української громади Харкова, привернула пильну увагу ще й поліції. Володимир Доленко порівняно молодою людиною стає одним із лідерів української громади Харкова. Це свідчення великого авторитету, здобутого ним, бо ж він піднявся до рівня таких видатних осіб, як, скажімо, письменник, музикант, громадський діяч, революціонер, інженер Гнат Хоткевич.

Саме під головуванням Гната Хоткевича 3 березня 1917 року відбулися Збори українців Харкова за участі представників усіх наявних під ту пору в місті політичних, громадських, культурно-просвітянських та професійних українських організацій. Збори ухвалили створити «публічно-правовий орган» — Харківську Губерніальну Раду. Незабаром відбувся і Харківський Губернський з’їзд. Згуртування харківського українства дало відчутні результати: за словами Володимира Доленка, «... у надзвичайно складних умовах революції, але не хаосу, ми провели в Державну Думу дві, може найяскравіші, постаті в харківському громадському житті — Хоткевича і Багалія». До речі, літописець Слобідського краю, професор Дмитро Іванович Багалій був тоді й міським головою Харкова.

Згуртоване харківське українство й створені ним органи місцевого самоврядування обирають В.Доленка своїм представником у Києві й визнають владу Центральної Ради Української Народної Республіки після проголошення її універсалів. Однак В.Доленко невдовзі повертається до Харкова. «На владу в Харкові, — пригадував він, — претендували три сили: кадети, українські національні кола й більшовики...» Невдовзі після більшовицького жовтневого перевороту громадянська війна захопила й Україну, і Харків постійно переходив до рук то червоних, то білих, то короткий час над ним майорів синьо-жовтий прапор. В.Доленко в ті часи й після остаточного проголошення Радянської влади на Україні — фактичний керівник т.зв. харківського українського підпільного центру, котрий у столиці — Харкові — сконсолідувався в нелегальну антибільшовицьку організацію «Шістка». Така дещо незвична назва походила від того, що в складі організації було всього шестеро членів: В.Доленко (керівник), Н.Жілін, Б.Щербаненко, В.Лещенко, А.Дражевський, Я.Стороженко. Уже 1921 року керівник «Шістки» опиняється за гратами в’язниці ЧК на вулиці Чернишевській. Однак провину В.Доленка не було доведено — каральна більшовицька система тоді ще була недосконалою, але її подальша перспектива була абсолютно ясною: «ніколи не забудуться картини, часто повторювані в ці часи в тюрмі, коли перед перевіркою приходили чекісти забирати людей на розстріл. Гул машин, т.зв. чорного ворона, десь там далеко в дворі, мов електричний струм, тіпав по нервах в’язнів. Подивившись небезпеці в вічі, я вийшов з тюрми з незламною рішучістю ще з більшою енергією розгорнути роботу «шістки».

Наслідки роботи на забарилися. По всій Україні кількість однодумців «Шістки» зростала. 1923 року в Харкові на чолі з В.Доленком було утворено підпільну Українську Мужичу (селянську) партію. Вона ставила за мету повалення більшовицького режиму методами політичної боротьби й відновлення незалежності України. Партія спиралася передусім на селянство, котре було головним носієм національної автентичності й чинило запеклий опір більшовикам. У духовно-релігійній сфері Мужича партія спиралася на Україн-ську Автокефальну Православну Церкву, надзвичайно впливову серед селянства. Більшовики невдовзі відчули реальну небезпеку для свого режиму і вдалися до репресій: 1 квітня 1926 р. заарештований архієпископ Харківський УАПЦ Олександр Ярещенко (загинув у таборах після 1939 р.), тоді ж було закрито й незабаром підірвано кафедральний Миколаївський собор УАПЦ в Харкові (нині на тому місці — трамвайні колії між Пушкінською та майданом Конституції). Весь провід Мужичої партії й велика кількість її активістів були репресовані на початку 1927 року: партійне керівництво ув’язнене на Соловках, усі інші — заслані на Урал та в Середню Азію. На процесі в справі «Спілки Визволення України» (Харків, березень — квітень 1930 р.) провідники Мужичої партії дістали нові терміни: її голова В.Доленко — 10 років, уже названі А.Дражевський, Н.Жілін, С.Халява (усі троє загинули в таборі) і Я.Стороженко — по 5 років, В.Лещенко — 6, а Б.Щербаненко — 8 років (загинув у таборі).

Достеменно відомо, що всі засуджені керівники Мужичої партії під час харківського судилища упевнились у намірах продовжувати підпільну боротьбу й після звільнення, якщо доживуть, пробиратися назад в Україну. Така можливість з’явилася лише після нападу Гітлера на Радянський Союз. Я.Стороженко організував підпільний український громадський осередок у Вінниці, В.Лещенко — у Дніпропетровську. Обидва ці осередки були викриті, а їх керівники розстріляні гестапо 1942 року.

Володимиру Доленку пощастило вижити в таборах, і після звільнення він жив під адміністративним наглядом у Ленінграді. Коли 1941 року виникла реальна небезпека захоплення Північної Пальміри гітлерівцями, Володимир Доленко в хаосі евакуації втік з-під нагляду й неймовірними шляхами дістався Харкова, де жив, уникаючи будь-яких контактів, аж до початку окупації. Але й по тому він не вийшов із підпілля, однак негайно скликав таємне засідання чільних представників української громади, які вижили за часів більшовицьких репресій, де виклав опрацьовані ним принципи, за якими «... В.А.Доленко мав намір організувати українську громаду для політичної національної роботи в умовах окупації України німцями». Учасник того засідання М.Павлюк пригадує, що В.Доленко заявив: «Ми власне не знаємо, що нам несуть німці», — а відтак, наполягав на організованій підпільній діяльності. Життя дуже швидко довело правильність таких намірів. Окупанти дуже швидко почали свідоме цілеспрямоване винищення місцевого населення, передусім євреїв. Усіх інших німецька окупаційна влада нищила голодом та холодом, від чого загинули десятки тисяч харків’ян. У німецької окупаційної влади і в думках не було подбати бодай про мінімальне відновлення вщент зруйнованого міського господарства та управління ним. Зрозуміло, що у створених окупантами умовах врятувати кинуте напризволяще населення піднімецького Харкова було неможливо. А відтак, як пригадує М.Павлюк, «стояла нагальна проблема зберегти життя українських інтелектуалістів, які, як говорив В.А.Доленко, «так-сяк уцілили від комуністичного терору, а під німцями повмирають з голоду». Щоб матеріально допомогти цим українцям — недобиткам комуністичного терору — був лише єдиний шлях: дати їм посади в районових відділах міської управи, де вони одержували б платню та деяке харчування. Інших можливостей не існувало».

Утім, у ближчому часі виникла необхідність створення легальних українських організацій із набагато ширшим завданням — бути посередником між населенням та окупаційною владою, аби, наскільки можливо, захищати інтереси харків’ян. Таких організацій виникло кілька, та єдиною, з якою хоч трошки рахувалися німці, була «Просвіта» на чолі з професором Василем Дубровським. Саме «Просвіта» домоглася призначення обер-бургомістром Харкова Олександра Семененка, а його заступником — Олега Сліпченка. У минулому обидва були визначними діячами харківського українства й багаторічними в’язнями більшовицьких таборів. Ці призначення, хоч у мізерній кількості, але дозволили налагодити постачання в Харків елементарного харчу для його мешканців; від примусового вивезення до Німеччини таким чином було звільнено чимало молоді. Праця в окупаційній україномовній газеті «Нова Україна» (редактор — колишній журналіст газети «Соціалістична Харківщина» Всеволод Царинник) врятувала від голодної смерті поетів О.Веретенченка та О.Кобця-Варавву, видатного письменника А.Любченка. Роботу в міській управі дістав — і тому вижив — найбільший у ХХ столітті український науковець-гуманітарій Юрій Шевельов. Цей перелік можна продовжувати й продовжувати, але наголосимо: тактика виживання та стратегія діяльності в піднімецькому Харкові вироблялася законспірованим угрупуванням, що пізніше назвалося «Харківською Українською Громадою». Нею керував Володимир Доленко. Саме він спланував і здійснив через своїх людей у легальних організаціях та в структурах окупаційної влади виїзд на еміграцію всіх (хто того бажав) представників інтелектуальної та політичної еліти Харкова. Практично протягом усього часу німецької окупації гестапо намагалося викрити «Харківську Українську Громаду», але безуспішно.

«Харківська Українська Громада» на чолі з В.Доленком легалізувалася вже на території переможеної Німеччини, у таборах DP, тобто «переміщених осіб». Її функції, в принципі, залишалися такими ж, як і в окупованому Харкові, лише з тією різницею, що нова окупаційна влада тепер була в особах американців, англійців та французів. Мешканці таборів DP, що опинилися в радянській зоні окупації, прямим ходом відправлялися в ГУЛАГ; союзники ж СРСР залюбки видавали для «добровольного возвращения на Родину» своїх DP — передусім українців та росіян. Виникла нагальна потреба створення громадсько-політичної організації, котра б презентувала та відстоювала інтереси української еміграції. Одним із її засновників був В.А.Доленко, знаний на еміграції як «ентузіаст єднання», адже він був тим політиком, який спромігся подолати надзвичайно живучий і в емігрантському середовищі поділ на «східняків» та «западенців». 6 травня 1948 року в таборі DP Ашаффенбург в американській зоні окупації відбувся з’їзд, який проголосив створення Союзу Земель Соборної України, до назви якого на 2-му з’їзді було додано: Селянська партія. За основне завдання новостворена партія мала, як зазначено в її маніфесті від 8 травня 1948 року, «... Рішучу й безкомпромісну боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу». СЗСУ-Селянська партія на чолі з В.Доленком разом із Українською Революційно-Демократичною Партією (її очолював також харків’янин, легендарний письменник Іван Багряний) була найвпливовішим політичним репрезентантом української діаспори у світі. Часто СЗСУ-СП називали «Союзом Великоукраїнської еміграції». Осередки СЗСУ-СП діяли практично у всіх країнах поселення українців у Європі, Північній та Південній Америці та Океанії. Видавалася низка періодичних видань, зокрема суспільно-політичний місячник «Українська Земля». СЗСУ-СП видала також близько двох десятків різноманітних збірників, монографій та інших видань супільно-політичної тематики. СЗСУ-СП ініціювала й провела низку заходів із метою привернути увагу західного світу до становища в Радянській Україні. Найбільшого розголосу набула «Демонстрація представників поневолених народів», що відбулася 10 липня 1983 року в Нью-Йорку під гаслом 24-го щорічного «Тижня поневолених народів» та 50-річчя Голодомору в Україні. У заході взяли участь, окрім українців, білоруси, литовці, латиші, естонці та румуни.

Володимир Андрійович Доленко після розселення таборів DP замешкав у містечку Новий Ульм неподалік Мюнхену, найбільшого осередку української еміграції в Західній Європі. Звідси він до самої своєї смерті керував діяльністю СЗСУ-СП, у Новому Ульмі написані його головні теоретичні праці та публіцистичні статті, спогади. На похороні В.А.Доленка президент Української Народної Республіки на вигнанні Микола Левицький наголосив: «Це велика втрата для всього українського громадянства, для всієї української національно-визвольної справи. Відійшов бо від нас великий Патріот, великий державно-патріотичний Муж і непохитний прихильник ідеї Української Народної Республіки». Радянська ж пропаганда паплюжила Володимира Доленка за життя, не залишила цього й після його смерті. На жаль, надто в тому «відзначилися» земляки-харків’яни, а саме доцент Харківського університету В.Кравченко. У статті «Перевертні» («Соціалістична Харківщина» № 204, 1974 р.) він оббріхав чесного харків’янина Володимира Доленка, «... який у роки фашистської окупації Харкова був головою міської управи. Це з його відома і за його сприяння... здійснювався людоненависницький режим». Дякуючи Богові, ми сьогодні можемо викрити цю брехню.

Особлива подяка за допомогу та надані матеріали Дмитру Івановичу Ярмоленку (Фоллстон, шт. Меріленд, США) — побратиму В.А.Доленка.

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования