Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Колонка редактора стр. 2
Неделя стр. 3
Власть стр. 4
Политика стр. 5
Среда обитания стр. 6
Афиша стр. 7
Объектив-TV стр. 8,9,10,11,12,13,14
Социум стр. 15
Культурный разговор стр. 16
Спорт стр. 17
Культурный разговор стр. 18
MediaPost on-line
Блеск и нищета старой усадьбы
Дело «Эксимера» может сойти на нет
Вот такая она — современная оппозиция
Колонка редактора
культурный разговор Стр. 16
Также на странице:
 Точка зору 

Шевченків міф про майдан

Ольга Резниченко

Росія — він, Україна — вона. Чоловік і жінка. Старший брат і молодша сестра. Воїн і красуня. Завойовник і жертва. Цей традиційний для суспільної, як російської, так і східноукраїнської, самосвідомості, поліваріантний штамп значною мірою спирається на концепцію про ритуально-міфологічне ставлення українців до своєї історії. І в її основу покладено передусім поезію та непідвладний часові культ Т.Г.Шевченка.

Характерно, що дві найпомітніші шевченкознавчі праці часів української Незалежності мають у своїй назві слово міф. Це дослідження професора Гарвардського університету Григорія Грабовича «Шевченко як міфотворець» (1991) і праця знаної письменниці Оксани Забужко «Шевченків міф України» (2001). Очевидно, що обидва дослідники вийшли з того, що синкретизм — неможливість розчленити цілість Шевченкової поезії на суто художній, або релігійний, філософський, ідеологічний плани — дає підставу розглядати її з позиції міфотворчості. Але якщо міф у структураліста — літературознавця Г.Грабовича розгорнутий лише у синхронічному зрізі, із упорядкуванням текстів у певну національно-космологічну та історіософську систему, то письменниця і філософ О.Забужко бере міф не тільки у світоглядовому, етатичному форматі, а і в поведінковому — «індивідуальний авторський міф життєвого світу спільноти (...) як версія універсалістського християнського міфу про смерть і воскресіння «сина чоловічого». Отже, самі Шевченкові тексти розглядаються із врахуванням житійної традиції — «історії земної покути й митарств «за люди своя» окремо взятої душі, провіденційно призначеної на здійснення певної місії, з її наступним очищенням та символічним «воскресінням» у царстві Божому». Важливо також, що в мотивації Шевченкового авторського національно-консолідуючого міфу в книзі О.Забужко використовується не тільки контекст сучасності, але той історичний зріз переходу від середньовічного християнського до ренесансного і новочасного національно-секуляризованого світу, в якому письменники, починаючи з Данте й Сервантеса до Гете, водночас виступали в ролі міфотворців колективного національного «Я», з тим, що по смерті самі їхні імена ставали національними символами. І саме в тому полягає принципова різниця в інтерпретації Шевченкової національної міфотворчості у Г.Грабовича і О.Забужко, що першу визначає ієрархічно — замкнена й історично незмінна у своїх основах усталеність, другу навпаки відрізняє відкритість до живого історичного чину, змін і можливості вибору. При цьому, вільно чи невільно, але концепція Шевченкової творчості Г.Грабовича прислужилася активно продукованим у Росії й насаджуваним у масову самосвідомість різноманітним теоріям про органічну відпорність українців щодо суспільної активності й державотворення, тоді як О.Забужко довела у своїй монографії настановну актуальність Шевченка в сучасному формуванні національно-державної стратегії України.

За Г.Грабовичем, національно-колективне «Я» реалізується виключно через писання Шевченка українською мовою, у них реалізується специфічно український космогонічний та історіософський міф, і вони мають неперевершену художньо-естетичну цінність. Створений ним у цих писаннях національний міф проектується на ім’я Шевченка й ототожнюється з ним в посмертному культі. Його російськомовні тексти, хоча тематично й пов’язані з першими, але відображають його суто особистий погляд на життя і відповідають зовнішньо-психологічній побутовій біографії поета. Вони характеризуються Грабовичем як прохідна середньостатистична література середини ХІХ століття. Таку дуалістичну інтерпретацію Шевченкового «Я» заперечує О.Забужко, розглядаючи україно- й російськомовні тексти Шевченка як єдиний корпус — «драми екзистенційного вибору (не просто між правним «чужим» та безправним «своїм», а — між двома культурами в собі самому, з яких одна тлумить іншу». У Грабовича «Україна — Росія» розглядається як опозиція «ідеальної спільноти і суспільної структури», де «ідеальна спільнота» співвідноситься з абсолютним минулим («волею і славою козацькою») або абсолютним майбутнім («садком вишневим коло хати»), а суспільна структура — з історичним буттям, маніхейськи розділеним на добро і зло і приреченим на перманентні конфлікти, які несуть людям горе та страждання. Натомість у О.Забужко опозиція «Україна і Росія» виступає не в плані ідеального та реального, надісторичності та самої історії, а як конфлікт у самому історичному часопросторі, як «сутичка цивілізацій», генетично протилежних, як вісь і долина, як Київ (град Божий) і Петербург (місто-упир), посталий «на трупах катованих», «на благородних костях» українського козацтва, як космос (Град Божий), «уражений прогресуючою деструкцією, де рух (розпаду) посувається «знизу» «вгору» — ніби світове дерево з віку в вік підточується шашелем від коріння ввись по стовбуру.»

В чому, за логікою викладу Г.Грабовича, сенс абсолютного минулого й відповідного йому образу могили в Шевченковій поезії? На початку ХХІ століття в російських культурологічних виданнях, зокрема «Новом литературном обозрении», вийшов ряд статей, у яких обґрунтовувались історична пасивність і смиренне прийняття українцями накинутої згори чужої волі саме міфологічним сприйняттям часу. Все найкраще, на що може спромогтися нація, з нею вже відбулося, і ніяка сучасність не може в позитивному плані порівнятися з тим, що увійшло назавжди в абсолютний вимір. Звідси, на думку російських культурологів, походить індиферентність українців до свого сучасного стану («якось воно буде»), зневага й пасивність до влади, нерозвиненість національного стратегічного мислення, відсутність амбітних державних настанов у світовому масштабі. Зокрема, як приклад наводиться ритуальне поклоніння могилі Шевченка на початку кожного політичного етапу в новітній українській історії (1918; 1991 роки), і в цьому ритуалі з обов’язковим виконанням «Заповіту» — неофіційного українського гімну — відбувається вербалізоване розривання кайданів, ототожнюване в міфологічній свідомості із самою дійсністю. По тому наступає час профанний, який, згідно з логікою, закладеною в концепції Г.Грабовича, потребує не дій, а пристосування, оскільки зло в ньому так само іманентно присутнє і незнищенне, як і добро. Проти цього «пристосування» до історично-профанного світу, в контексті якого, зокрема, Г.Грабовичем трактується світський триб життя Шевченка в Петербурзі, О.Забужко висуває «ідею «звихненості» української історії як моделі історії вселюдської — через альянс зі світовим злом» і бунту поета проти відповідних цьому альянсові зі злом психологічних станів. Хоч, як зазначає О.Забужко, «Шевченко в своєму національному місіонерстві почувався насамперед безмежно самотнім (спектр висвітлення наскрізної для його творчості теми одинацтва — від чужинства й сирітства, тобто самоти соціальної та родової, до еротично-сексуальної і, нарешті, екстремального прояву самотності — тюремної ізоляції, — своєю широтою сягає далеко за рамки власне романтичного досвіду...» Але він самий цю місію обрав на власну волю — у тому, щоби служити своїй спільності, протиставляючи «Божу правду» «людській», профанно-історичній, викривленій «врагом-супостатом», використовуючи її «за головний інструмент для художньої реставрації життєвого світу своєї спільноти, сказати б, ab ovo, — від першопочатків духовного філогенезу».

У тексті «Заповіту» (1845), якщо йти за логікою О.Забужко, закладено як останню волю поета настановну програму щодо «випрямлення» звихнутої української історії. Шевченко звертається не тільки до людей («Поховайте та вставайте, /Кайдани порвіте./ І вражою злою кров’ю / Волю окропите»), але й до Бога: він просить не допускати його душу до зустрічі з Ним, доки Дніпро «не понесе з України/ У синєє море/ Кров ворожу». Тобто поет прирікає себе на ролю «заложного мерця», що у фольклорі розцінюється як найстрашніша кара й мука для людини. При цьому, за О.Забужко, «провіденційне визволення України мислиться в міфосимволічному (есхатологічному) плані: «вража кров» — то «не по-гайдамацьки» пущена в Дніпро «кров ворогів», і заклик «окропити» нею волю — не заклик до збройного повстання...» «Вража, зла кров» у лексиконі шевченкової поезії — синонім крови «чортівської», «гнилої», «чорної»,»зачумленої гріхом» , яка протиставлена крові «добрій», «чистій», «святій», «живій». «Йдеться, — як пише О.Забужко, — не про що, як гниле серце народу, який пророк-кобзар своїм словом сподівається відродити, заініціювати до нового життя, випустивши з нього грішну — «вражу» — кров: духовно уздоровити, очистити від гріха. Така — оновлена — Україна справді буде «Божим народом». Отже, на відміну від концепції шевченкової міфотворчості Г.Грабовича, відповідної до здійснення ритуалу й обрядово-календарного циклу, «Шевченків міф України» в інтерпретації О.Забужко є моделлю для її втілення у конкретній, живій українській історії. І, можливо, що Майдан — символ помаранчевої революції — став першою сходинкою у здійсненні Шевченкового «Заповіту».

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования