Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Промышленность стр. 4
История стр. 5
Социум стр. 6
Невыдуманная история стр. 7
Афиша стр. 8,9
Культурный разговор стр. 10
Телепрограмма стр. 11,12,13,14,15,16,17
MediaPost on-line
Колонка редактора
П. Науменко: Что странного на ХАЗе?
Кто кого? Почти детективная история
Незвичайні пригоди українців у Москві
культурный разговор Стр. 10
Также на странице:
 дорожні нотатки 

Non-fiction п’єса, або Незвичайні пригоди українців у Москві

Катріна Хаддад

Дійові особи:
8 молодих українських поетів
Юрій і Сід - двоє хороших людей
Віталій Григорович, співробітник Української бібліотеки у Москві
Фелікс Кузнєцов, секретар міжнародної спілки письменників (колишньої спілки письменників СРСР)
гості поетичних виступів, перекладачі, російські поети, прикордонники і митники двох братніх країн, різні офіційні та неофіційні особи
Дія відбувається у потязі, у Києві і в Москві, у метро. А також у просторі Інтернет.


Збиралася у Москву я недовго і похапом. Пару теплих речей у незмінний рюкзак, паспорт закордонний 1 шт., телефон, фотоапарат і гроші. Ну і тека з віршами. Увага, усі перераховані на початку п’єси речі мають властивість вибухати до її завершення. Так і запишіть.

Пролог, що плавно перетікає у Зав’язку

Почалося все з того, що нас запросили у Москву. Або ні, не так. Почалося усе з того, що в Москві відкривався 8-й Міжнародний книжковий ярмарок “non/fiction” із незмінною для таких заходів літературною “фестивальною” частиною.

Навіть не так. Як казав вікопомний Козьма Прутков, “зрі в корєнь”: почалося усе десь із часів Київської Русі, коли... (тут пропускаємо довжелезний історичний період, бо я не історик і ризикую багато всього наплутати і бути звинуваченою у політнекоректності). Коротше, доходимо до наших днів, коли розгортається взаємна діяльність двох країн по розширенню дружніх зв’язків на різних рівнях. Підкреслюю, йтиметься про зв’язки культурні. Так от, довго чи похапом, але 8 молодих українських поетів збиралися у Москву. На людей подивитися, як ви самі розумієте, і себе показати. Фонд “Смолоскип” оплатив їм дорогу, а житло кожен підшукував собі сам.

Дія 1. “Наша крыша - небо голубое…”

Попереджала мене мама: Катя, ти ж спочатку домовся, де ночуватимеш, а тоді їдь. Я підтакувала у слухавку, а сама собі думала: ага, мам, ну так, це кажеш мені ти, котра сама із семимісячною мною поїхала у - страшно сказати! - Дамаск. У гості до татових батьків. Він ще тобі понаписував на папірці слова і вирази, що можуть згодитися у спілкуванні - і нічого ж, не побоялася. І два тижні прожила у вірменки, з котрою познайомилася на теплоході - поки родичі нарешті не знайшли телеграму. Її поштар замість кинути у скриньку закинув у вікно... кімнати, в котрій ніхто не живе. (Хотів як ліпше, а вийшло як завше.) Бач, на роду мені написані подорожі :)

Оскільки знайомих і родичів у Москві в мене немає, я кинулася по друзях шукати ради. Відгукнулися кількаро. Отже, виїжджала озброєна трьома можливими варіантами даху над головою. Точніше сказати - трьома телефонами людей, котрі можуть мене десь прилаштувати.

У потязі номер 90 Київ-Москва (так, так, я їхала з Києва, усі дороги мені йдуть через Київ!) наш протагоніст зустрілася з двома колегами по цеху. Один із колег - Богдан-Олег - подумав і запропонував і мені зупинитися з ними: у його тітоньки в Москві. Так нас стало троє. (Ремарка вбік: У подальшому розвитку подій ця “могучая кучка” із двох Кать і Богдана-Олега ще зіграє свою роль. Стежте за подіями.)

Отже, ми спустилися в метро, аби доїхати до тітоньки.

Дія 2. Хто там казав про 42 хвилини під землею?!!

Московське метро мене вразило. Усім. Починаючи з ціни за проїзд

15 ре (майже 3 грн., точніше, десь 2,70). Жетони там давно віджили своє як явний анахронізм. Картонна картка із магнітною стрічкою - наше все. Навіть для одноразового проїзду. Там ще тих використаних карток навколо турнікетів багатенько валяється. Це друге, що мене вразило, - у метро брудно.

Страшенно заплутані переходи. Скажімо, є два переходи на станції з тією ж назвою, але одна з них на кільцевій,

а друга - на радіальній лінії. Тому перша домовленість про зустріч із тріском провалилася. (Ми чекали Іллю на “Парку культури”, і він нас чекав на “Парку культури”, але ніхто з нас чомусь не подумав, що таких “Парків культури” - два.)

Ще мені сподобалися тамтешні оголошення в метро. Пропонували повідомляти про людей у брудному одязі, п’яних та агресивно налаштованих; разів із 5 чули оголошення про прийом на роботу машиніста із зарплатнею 29 тисяч рублів. Майже тисяча баксів, подумали ми, може, влаштуватися? 8 молодих поетів влаштовуються машиністами в метро. Із динаміків лунатиме поезія! Але хіба це гроші для Москви, відповіли собі ми і заспокоїлися. І тут, спускаючись ескалатором (до речі, їхні рухаються значно швидше, ніж наші), ми раптом почули з динаміка... вірш. Майже голосом Левітана хтось читав якийсь невідомий нам вірш невідомого нам поета. Відчуття нереальності. Мені здалося, що от-от - і я опинюся у “Жовтій стрілі”. Ех, Пєлєвін.

Щодня ми проводили дві години під землею. Довге і сумнівне це задоволення, метро.

Дія 3. Власне, non-fiction

Наскільки можна було хоч щось зрозуміти зі слів нашого “організатора-конспіратора” Іллі, планувалося кілька виступів. Зокрема в Українській бібліотеці. Але, як сказав Ілля, ми підгадали час під книжковий ярмарок, аби подивитися, що воно й до чого і, за попередньою домовленістю, виступити й там. Скажу одразу, попередня домовленість виявилася надто вже примарною, і з виступом на славному “non-fiction’і” у нас не склалося. Але, як запевнили мене віртуальні московські знайомі, з “non-fiction’ом” цього разу багато в кого не склалося.

Почнемо з того, що зробили примусово реєстрацію і пускали виключно за бейджиками. Дякувати Богові, ними нас забезпечила та ж Українська бібліотека. Так вдалося потрапити у святая святих ще до відкриття ярмарку. Тоді ще ніхто не знав, що так спокійно повештатися поміж книжок більше часу не буде.

Книжок, я, звісно, накупила. Аж 13 штук. Здебільшого різна поезія-проза. На відміну від Львівського форуму видавців, тут, як на мене, було більше літератури, але менше науки. Скажімо, хотілося мені побільше чогось такого глибоко філософського, культурологічного чи правового - а ні. Малувато якось. Зате гарна міжнародна частина - тут нічого не скажеш. Франція, Німеччина, Польща, Литва, Норвегія - це те, що запам’яталося. Особливо мені сподобалися безкоштовні альманахи сучасної литовської та польської літератури. І літкафе :) А ярмарок антикварної книги - це взагалі задоволення для гурмана. Слина ковталася ще так. Бачила я там книжечку 1700-якогось-там року, видану ще Катериною ІІ. Не те щоби сентименти до імператриці, але ж рік, рік, друзі!!!

Подейкують, що на ярмарку було ще багато презентацій, зустрічей з авторами, наприклад, Чингіз Айтматов там був.

І презентація ізраїльської книжки - до Дня Ізраїлю. Але цього всього нам побачити не пощастило. Бо бігали ми із зустрічі на зустріч. Попри наше ж власне бажання.

Єдине з цікавого, куди наша групка встигла потрапити - це відбірковий тур слем-турніру в клубі “Білінґва”. Оце мені сподобалося! Отут - звична, приязна атмосфера, жодного тобі офіціозу, ворожнечі чи чогось подібного. Люди читають вірші і змагаються за приз - 500$: як на Москву - не гроші.

Дія 4. Небажані зустрічі

Наш перший виступ в Українській бібліотеці у Москві. Це - бажана зустріч, ви не подумайте. Але під кінець дійства, коли ми повідповідали на питання про сучукрліт, улюблених поетів і таке інше, слово взяв Віталій Григорович. Нічого не можу сказати, спасибі йому за все, але, по-моєму, він перестарався. Так от, Віталій Григорович бере слово і каже, мовляв, так і так, наші гості матимуть серію зустрічей, зокрема, з ними виявив бажання познайомитися сам Фелікс Кузнєцов (і так багатозначно дивиться на публіку). Ми одразу помітили нездорове пожвавлення. Зацікавилися. Підійшли до Сіда (вони з дружиною перекладають українську літературу російською) і спиталися, а чого такий нездоровий блиск в очах публіки і така бурхлива реакція на ім’я Фелікса Кузнєцова. Він нам посміхнувся.

Наступного дня на зустріч ми запізнилися. Не розрахували часу на метро і трохи заблукали. Думали, що наша трійця прийде останньою. Аякже. Ми були єдині дурні :) Віталій Григорович схопив нас під руку - і швиденько повів у святая святих. Отже, “могучая кучка” взяла вогонь на себе :)

Ну як ви думаєте, про що може говорити старенький секретар спілки письменників СРСР, відомий виступами проти дисидентів, із українськими поетами, з котрими хотів познайомитися?

Спочатку він спитав, які в нас до нього питання. Але в нас, як ви розумієте, питань до нього не могло бути апріорі. Тоді спитав він. “Как вы относитесь к славянскому родству?” Гм. Більше нічого спитати. Вас не цікавить література в Україні, сучасні тенденції, атмосфера, творчість. Вас цікавить політика. Сумно :(

Знаєте, повіяло з тієї зустрічі чимось таким із 17-ти миттєвостей весни. Віталій Григорович нервово пив воду, і його профіль був дивно схожий на профіль Штірліца. Ні, ну чесне слово!!! Ми там щось відповідали, Віталій Григорович перекладав...

А, ну я ж не сказала :) Ми наївно вирішили, що як представники української інтелігенції просто мусимо спілкуватися українською, незважаючи на те, що можемо й російською. А якщо нас чемно попросять перейти на загальнозрозумілу, сказавши, що, ну ми просто вас не розуміємо, ми без проблем перейдемо. Ну так от, зверніть увагу, нас ніхто перейти на російську не просив. Мабуть, на їхню думку, це було би неполіткоректно.

Зате всіляко натякали на нашу впертість, говорили про братерство слов’ян, наводячи приклад білорусів і таке інше. Знову сумно. Невже не можна просто по-людськи щиро взяти і попросити? Як це зробили російські поети, з котрими в нас була остання зустріч при свічках (бо вимкнули світло). Ми всі чудово порозумілися і страху видатися політнекоректними не було ні в кого. Бо коли одне до одного говорять люди, принципіальність відходить на другий план. Зате коли до тебе звертається принцип, рефлективно відповідаєш принципом. Це я до того, що усі ці “мовні питання” безперечно важливі, але багато в чому штучні. І бажання порозумітися і почути одне одного в таких речах - найголовніше.

Під кінець зустрічі приймаюча сторона зачитала нам жартівливий вірш про... “козла і борова”. З натяком на те, що хтось козли, а хтось - “борови” :) Щось таке біблійне в тому є, вам не здається?

Але це ще не всі наші поневіряння. Довелося побувати ще й на святкуванні чергової річниці Івана Франка. Її відзначали в Будинку національностей. Знаєте, ота вся радянська показуха. “Месидж” заходу: ми дбаємо про українську культуру, натомість сама Україна своєю культурою нехтує.

(Ні, ну можливо, я чогось не розумію, але як іще можна розшифрувати фразу голови спілки письменників Росії про те, що “от ми з вами тут святкуємо цю велику річницю, а в Україні - ні. А чому ні? А хтозна чому ні”.) Обурені, ми, звісно ж, спростували цей закид, Ілля вийшов до мікрофону і сказав, знаєте, можливо це вас здивує, але у нас річниця відзначалася, так що тут ви глибоко помиляєтесь. Коли він сів на своє місце, до нас повернувся хлопець, що сидів у попередньому ряду, і потис Іллі руку :)

Потім хлопець із роздратуванням оповідав нам, що це все така “показуха”, що, мовляв, оцей хор, що зараз співає українських пісень, - там більшість людей не знає української мови, як вони можуть співати. (Та як, подумала собі я, можуть, що тут такого. Але мені позиція цього хлопця сподобалася.)

Під кінець зустрічі знову відзначився наш Віталій Григорович. Від нашого імені він запросив московських друзів до України - на “сало, горілку та поезію”!!! От вам і стереотипи.

До речі, виступити нам так і не дали на тому вечорі, хоча спочатку було заявлено, що ми просто мусимо там бути, адже “молоді українські поети - вже у програмі”. Побоялися, мабуть, гм.

Із приємного: зустрічалися ми ще зі студентами українського відділення Московського держуніверситету. Є там така невеличка групка. Третій курс. Одна дівчинка каже: дивно, чого у вас так багато російською говорять. Я вважаю, каже вона, якщо ти українець - та говори своєю мовою. Наївно і прямолінійно. Але мені також сподобалося.

Дія 5. Тримай зв’язок

Незвичайні пригоди українців у Москві на цьому не завершилися. Окрема історія - наші перипетії з мобільним зв’язком. Спочатку наш протагоніст марно намагалася розіслати smsки тим, хто мав її прихистити у Москві. Писала, що так і так, не хвилюйтеся, я влаштувалася, дуже вам дякую. Відправила усього їх штук 15, але жодна так і не дійшла. Зате гроші у роумінгу зняло дуже чітко. Але ж треба відсилати періодичні звіти додому, що жива-здорова? Треба! Тому вирішила я купити пакет місцевого оператора. Ага. Ви знали, що для цього неодмінно треба мати паспорт із реєстрацією? Ну, мені ще пощастило, я якось так собі купила - за міграційною карткою. Там адреса тимчасового проживання вказується. Але - роздавши усім друзям свій московський номер, у першій же ліпшій їдальні я забула... як ви гадаєте, що?... ну звісно ж папірець із пін-кодом :)

Засмутилася страшенно. Не через номер навіть. Я знала, що час від часу гальмую, але щоби настільки... Ну та наш гордий варяг не здає позицій, ще чого.

Я купила собі інший пакет. Уже навіть без паспорта - якось так пощастило. Зате коли наступного дня Катя із нашої славетної трійці хотіла й собі таке “МТСне” щастя - їй чітко сказали, що це неможливо без реєстрації. І навіть міграційна картка тут не допомогла.

Так що, скажу я вам, внутрішня спрямованість дуже важлива штука: якщо тобі справді дууууже треба (а я хвилювалася, що за мене хвилюватимуться), неодмінно усе вийде. Навіть за кордоном :)

Епілог

Привезені з вечірньої Москви фотографії, котрі я запостила в Живому журналі, дехто з моїх друзів обсміяв. Дехто порадів незвичності. Хтось здивувався, що моя Москва виявилася саме такою - повною тисяч світлових чоловічків від непомітних автомобілів. Але саме вечірня Москва мені здалася живою. Удень вона була якоюсь надто сіро-червоною, з присмаком КДБ і суцільними масками. Справжнє життя я встигла підгледіти тільки краєчком ока. Але це не значить, що його немає :) Кожне місто багатогранне. Принаймні, я так думаю.

Єдине що, повернувшись до Києва, я зітхнула з полегшенням: нарешті вдома. Ні, таки варто їздити світом, аби щоразу усвідомлювати: найліпше - у тебе вдома. Зі своєї країни я таки нікуди не поїду.

P.S. Коли я радісно повідомила редактору, що враження від Москви в мене не надто хороші, вона мені сказала: що хочеш, але без розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Ні, подумала я собі, яка ще міжнаціональна ворожнеча?!

У нашому Харкові, власне, дуже схожий “ідіотизм сільського життя”, перепрошую на слові. Це пострадянськість у найнегативнішому сенсі. Якась така зашореність, офіціозність, показовість і тому подібне. То наша спільна хвороба. І не злочин, а таки хвороба - як наркоманія, - котру треба лікувати, аби жити.

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования