Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Социум стр. 4
ЖКХ стр. 5
Социум стр. 6
Невыдуманная история стр. 7
Афиша стр. 8,9
Культурный разговор стр. 10
Телепрограмма стр. 11,12,13,14,15,16,17
MediaPost on-line
Иван Черсунов vs милиция
Бензин ваш - проблемы наши?
Колонка редактора
Юрист готовится к суду с "Жилкомсервисом"
культурный разговор Стр. 10
Также на странице:
 традиція 

Мандрівний цех

Катріна Хаддад

Цех, в котором не грохочут машины и механизмы. Цех, в котором нет станков и обилия металла. Сюда приходят послушать музыку и отдохнуть душой. Этот цех — не выдумки фантастов и не мечты утопистов. Этот цех — традиция. Традиция украинская и традиция харьковская. Живучая традиция. Ее хранителей слушали и уважали в народе, их боялись и пытались уничтожить правители. Первое упоминание о первой попытке расправы — тринадцатый век, татары. Последнее — двадцатый век, большевики. Но кобзарский цех выжил. Подробнее о цеховой истории и цеховых буднях читайте на стр.10.

Цех, як пишуть у словниках, — то закрита корпоративна спілка, що складається з членів, приналежних до одного або кількох зближених ремісничих фахів. Типового характеру цехи як об’єднання ремісників набули за середньовіччя. Вони мали свій внутрішній кодекс поведінки, дисципліни, свої обряди, навіть існувало цехове вбрання для різних урочистостей. Це я до того, що, виявляється, у нашому місті сьогодні існує окремий, своєрідний цех, котрий я би не ризикнула назвати ремісничим. Ідеться про кобзарство: про харківський кобзарський цех.

Минулого разу, роздумуючи над кобзарством як духовною практикою, я відкрила для себе новий вимір кобзарства — цех.

—Скажіть, а чому саме цех? — знову питаюся в Костя Черемського, кобзаря харківського цеху, лікаря-реаніматолога та фахівця з історії кобзарства. —І раніше кобзарське мистецтво мало такий цеховий вигляд чи це вже сучасне надбання?

—Це ми перейняли повністю форми і методи давнішні. Можливо тому, що її століттями вироблено, цю цехову практику. Цехова практика найбільш оптимальна. Цех — то і школа, і “профсоюз”, і середовище, де співці можуть себе комфортно почувати, тобто це середовище співоцьке. Власне, цех, він структурований, це ніби таке ніби королівство організоване. Нічого не відбувалося хаотично, все було унормовано певними правилами, рекомендаціями. Співець не міг вільно мандрувати по іншій області, якщо він не взяв запиту, наперед не домовився зі співцями тієї території... Знаєте, територіальні права, вони завжди діяли, бо співців завжди було багато, вони не повинні одне одному наступати на п’яти... бо ж конкуренція. Виживання — це один аспект. Інший аспект — це власне школа. Якби не було цехового устрою, то співці могли співати будь-що, вони могли співати різні речі, і кобзарство не стало би тим явищем, яким воно є.

—Тобто цілісним, оформленим явищем зі своїм репертуаром?

—Так... але існували механізми, і вони були закладені в цій школі, в цих звичаях цехових, котрі формували, утворювали стрижень на багато років співоцтва. І завдяки яким навіть у найгірші часи свого існування кобзарство знаходило шляхи виживання, навіть в часи репресій... Ми прийняли і назву, і намагаємось прийняти ті основні елементи, котрі використовувались співцями. Основне полягає в тому, що всі ми поділені на певні крайові цехи. От, існує харківський крайовий цех, є хмельницький, львівський... Це люди, які зібралися, хочуть робити справу. Але робити справу без певної методики — це важко. Існує гарна база в Києві, не тому що це Київ,

а тому що там є майстри. Тому київський цех — центральний, їдемо туди, там є наш цех-майстер, котрий — формально чи неформально, — але здійснює керування цехом, хоча все досить демократично... Так, співець приймається цехом, здає іспити, проходить обряди — на самостійне виконавство або коли співець хоче взяти собі учня.

Співець не може співати без дозволу громади, він повинен співати за канонами, не може співати будь-як, у нас є взірці співу, є величезний нотний матеріал. Якщо людина доводить свою спроможність виконувати власне кобзарські твори, тоді вона може робити власні твори, робити інтерпретації інших творів. Іспит досить жорсткий, це не є формальність, бо людина повинна володіти епічним співом, знати певну кількість псальмів, знати інші типи співів...

—Костю, не можу ніяк відбитися від паралелі між кобзарством і духовною практикою. :) Мені зараз спала на думку така образна паралель: цех, кобзарство — то ніби церква, зібрання людей, кобза як інструмент — то ніби вервечка: що більше намолена, то ліпше “грає”, а власне спів — то як молитва...

—Гм, можна й так, але крім духовного, тут багато практичного, індивідуального, інтимного, тут усе в комплексі, як вже говорив. Скажімо, деякі хлопці прийшли до кобзарства, тому що не зреалізувалися у коханні. Потім все в житті у них склалося, налагодилося, але я кажу про мотивацію... Або, скажімо, при кожному війську існували билинники, співці, вони давали поради, оцінювали ситуацію. І це не просто так було. У певному варіанті це й магія, не можна вилучати якісь аспекти, тут усе грає разом...

—Значить, усе в цілісності. У мене ще таке питання, стосовно традиції. Я знаю, що десь у 30—33-му році був з’їзд кобзарів, причому саме у Харкові, коли їх усіх розстріляли потім. То як воно в історичному плані — чи довга перерва була, як це все потім відновлювалося?

—Ну давайте почнемо з того, що в 1930-х роках він відбувся у Харкові на Римарській, потім кобзарів було розстріляно біля станції Козача Лопань. Могилу поки що не знайдено... А стосовно відновлення. Усіх не могли винищити, лишилася певна кількість співців, їх держава намагалася використати у своїх політичних цілях,

а люди були дезорієнтовані, заплутані, то співпрацювали. Наприклад, той же Кушнерик. Їх змушували співати певний репертуар. Частину свого часу вони працювали на владу, але водночас — вони зберігали внутрішній стан, співали і пісні про голод, і думи, і продовжували кобзарювати... Тому я вважаю, що традиція не перервалася. Скажімо, мій безпосередній учитель, Анатолій Захарович Парфименко, вчився у Кушнерика. Він був незрячий, багато чого передав молодшому поколінню, він був відомим знахарем, який... як би це сказати... володів певними методиками лікування, був відомий у Харкові у 80-ті — на початку 90-х років, навіть передав основи таємного кобзарського мовлення... А те, що сьогодні змінився характер практики, бо зараз більше зрячі цим займаються, я думаю, це новий виток, новий етап... Загалом, початок відродження кобзарства, але вже у зрячій формі, припадає десь на початок 20 ст. Тоді був сплеск національної свідомості, люди намагалися себе зреалізувати в українській стихії, і найзручнішою формою була сфера музики — не просто музики (це я так узагальнив), а сфера досить специфічна. Образ кобзаря до нас дійшов у романтизованому світлі,

а на початку століття він досить гостро переживався і сприймався всіма як образ незрячого співця-вояка, тоді такий тип незрячого співця-воїна був актуальний...

—І цей розвиток кобзарства мусив піти якимось новим шляхом?

—Власне, цей сплеск дав поштовх трошки бічному розвитку напряму — бо переважив мистецький рівень, технічна сторона, інструмент почав вдосконалюватися... То був період, коли хотіли, з одного боку в Європу, а з іншого — подалі від Москви, від Сходу, і хотіли зробити з бандури універсальний інструмент (до речі, це перевернуте фортепіано, бо має той самий нотний ряд). А в 60—70-х роках — новий етап: уже не зовнішня сторона розвивається, а більш духовний бік.
Ткаченко перейняв мистецтво гри у незрячого кобзаря із Залютіно Петра Древченка. Узявши репертуар від Древченка, він потім переїхав до Москви (подалі від репресій), але зрештою повернувся. Все життя виношував свій репертуар. У 60-х роках він виніс уже цілісний сформований продукт, переосмислений та адаптований для власне зрячого середовища. Те, що фактично було до цього немодним і крамольним, — інструменти, що використовувались незрячими співцями, — почали використовуватись у ширших колах митців, просто аматорів. І сьогодні ми маємо певну нішу.

—А вам не здається, що повільно поширюється ця традиція? Не хотілося пришвидшити процес?

—Справді, не дуже швидко поширюється, але швидкість не є показником якості. Що швидко стигне, те швидко в’яне. Воно розвивається за своїми законами, своїм шляхом,

і показником розвитку є те, що коло сучасних послідовників відносно молоде: це студенти більшості вузів, колишні студенти, це молоді люди, яких десятки по Україні і які в цьому себе реалізовують... До речі, видобуток інструменту робиться вручну — у той спосіб, як це робилося у давні часи, — а ми знаємо, що в давні часи це робили незрячі люди, — звичайно, вона адаптована до сучасності, ми не відмовляємося від певних нововведень (відносно здешевлення та спрощення), але суть лишається та сама. Бо вважається, що коли людина сама зробила інструмент, то починає на ньому грати ще до того, як вона на нього натягує струни. Виготовляючи інструмент, людина так чи інакше спілкується з деревиною. Що більше вкладаєш у нього енергії, зусиль і сподівань, то більше він дасть потім.

—А хто сьогодні є кобзарем? Це люди, що професійно цим займаються? Власне, митці?

—Сьогодні у нас є інженери, лікарі, є власне митці. По-різному. Раніше питання фінансування було суттєвим, це зараз воно на рівні “призу”, а раніше заробок кобзаря був із кобзарювання — і зараз ми завжди, якщо співаємо, ставимо капелюх — це не є приниження якесь, це є традиція, і заробок є індикатором того, як тебе сприймають...

—Скажіть, а чи немає зараз намагань знову залучити незряче коло до кобзарювання?

—Є намагання, на нашій виставці є інструмент, спрямований чітко на незрячу людину, але цей процес не є лінійним. У нас було кілька намагань, але справа набагато важча, ніж це здається. Тут своя специфіка, величезна витримка, і ми постійно ведемо в цьому напрямку пошук, але такого постійного учня, чіткого, постійного, наразі немає. Хоча в нашому цеху є незрячий виконавець, автентичний виконавець...

—Як його звати?

—Це Іван Іванович Попов. Він стихівничний, тобто співає без супроводу музичного, але співає власне в харківській традиції. Правда, він заробляє гроші традиційним способом — його можна побачити на базарах, у переходах, він співає... А от власне учня у незрячих середовищах... Це наша мета, повернути у незряче середовище — це одне з наших завдань, хоча воно не є самоціллю. Ми вважаємо, що ці інструменти можуть знайти собі прихильників у зрячому середовищі, аби це був звичний інструмент у зрячому середовищі. Бо сьогодні суспільство усе більше структурується, з’являються різні прошарки — соціальні, культурні — ми спрямовані передусім на прошарок, здатний це осягнути, до людей, у котрих є внутрішня потреба це осягнути, внутрішній сентимент, і таких людей дуже багато. Правда, питання між “хочу” і “можу” — філософське (багато хто може тільки пасивно сприймати). Але людей приходить на концерти більше, ніж може вмістити зал, є певна атмосфера... Відчуття формального ставлення до виступів немає.

—А скажіть, чи немає такого відчуття, що про вас замало знають або якщо знають, то спрацьовує стереотипне сприйняття, ще зі шкільних підручників, скажімо, таке “шароварницьке”, вульгарне сприйняття?

—(Сміється) Стосовно “шароварницького” сприйняття — давайте не будемо зловживати цим терміном. Бо зараз під термін “шароварництво” намагаються підставити все, що є поганого. Але ж немає нічого поганого в тому, що людина носить шаровари. :)

—Ну добре, назвемо це вульгарним сприйняттям. :)

—Це стереотип, який виробився у 60—70-х роках, — насправді нас люди сприймають нормально, немає агресивності абсолютно, а в селах — взагалі як щось органічне. Люди сприймають на 90% традиційний репертуар, і не сприймають політичних речей... Тому те, що називали кобзарів “будителями народного духу”... Основне насправді — співали на 70 % твори духовного плану, на 20% — епічні, і 10% — інші, історичні пісні і таке інше.

—Мені здається, коли людина сама чує кобзарів — вона цілком нормально сприймає, а коли чує про них, тоді спрацьовує оце стереотипне сприйняття...

—Звичайно, спрацьовує.

—Може, просто вас мало чують?

—Так, мало чують, але ми не ставимо за мету таку рекламу собі. Ми не хочемо штучно збільшувати такі заходи.

—Тоді, можливо, є у вас якісь постійні місця, куди можна привести школярів, коли вони вивчають за програмою ті ж думи, привести, аби вони послухали це наживу, відчули, і тоді не лишалося би тих шкільних штампів, неприйняття?

—На жаль, постійних таких місць поки що немає. Ми всі люди... скажімо так, це не наше постійне заняття, не є нашим фахом, ми працюємо так, як нам дозволяють наші можливості... Просто зараз важко достукатися до шкіл, це треба тільки через управління освіти, тому що піти до школи, поспівати — то ціла проблема. Усі чомусь пов’язують з нами якісь політичні речі, хоча ми не є політичною організацією. Але все-таки діалог ведеться, харківські міське та обласне управління освіти йдуть нам назустріч. Власне, від них нічого не вимагається, вони просто дають команду, що рекомендують проводити такі заходи — і цього достатньо. Ми не беремо грошей за свої виступи, більшість виступів ми робимо не в залі, а на уроках, наприклад української літератури — ми просто частину уроку займаємо, нам достатньо півгодинки, аби дитина послухала, побачила, намацала, і якщо вже дитина одного разу це почула, вона зовсім інакше до того ставитиметься. У будь-якому разі вона вже не буде кривлятися, у неї з’явиться живе сприйняття... Так, це було би справді корисно.

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования