Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Власть стр. 4,5
Социум стр. 6
ЖКХ стр. 7
Афиша стр. 8,9
Культурный разговор стр. 10
Телепрограмма стр. 11,12,13,14,15,16,17
MediaPost on-line
Колонка редактора
Женское слово - дороже любого
Как Аваков работает с Януковичем?
Чорнобиль™: документальный театр
Культурный разговор Стр. 10
Также на странице:
 арабески 

Чорнобиль™: документальный театр

Катріна Хаддад

Сьогодні у Харкові - презентація міжнародного театрально-документального проекту “ЧорнобильTM”. Проект постав із перебування авторів у білоруській та українській зоні відчуження, зустрічей із ліквідаторами наслідків катастрофи, урядовцями, екологами, з документів, фотографій та фільмів. Це - спільна робота трьох театрів: харківських “Арабесок”, мінського “EcodomArt” та познанського “Бюро подорожей”.

Мене особливо зацікавило “перебування у зоні відчуження” та позначка “trade mark”. Саме про це і спитала Світлану Олешко, режисерку й директорку театру “Арабески” і режисерку вистави.

—Світлано, чому “trade mark”?

—(Сміється.) Тому що насправді Чорнобиль - це достатньо табуйована тема. Коли ми отримали пропозицію займатися цим проектом, ми зрозуміли, що насправді дуже мало знаємо про Чорнобиль. Кожен із нас має певні стереотипні уявлення, не дивлячись на те, що ми тут живем і це, так би мовити, наші реалії. Проте, як виявилось, це дуже зручна політична й економічна монета, яка добре продається і якою політики і бізнесмени дуже вдало користуються у своїх інтересах.

—Є думка, що Чорнобиль перетворюється на такий собі музей просто неба і (я трохи гіперболізую) невдовзі може стати порожнім знаком - для пам’яті, але такий, що не зачіпає за живе. Можливо, це якось перетинається із вашою ідеєю?

—Не зовсім. Якщо Ви говорите про конкретну зону, зону відчуження як заповідник, - він офіційно називається заповідником, - насправді там дуже багато речей, які зачіпають. І людей, які туди їздять з тих чи інших причин, це зачіпає. Більшість із них потім займаються цією проблемою все життя. Так що на порожній знак це навряд чи перетвориться. Просто питання в тому, що є реально існуюча зона відчуження - з людьми, які там працюють, які там живуть, із тим, що там є насправді. Ставлення дер-жави чи держав відрізняється від того, як суспільство це оцінює, - це зовсім різні речі. Сама зона — відчутне унікальне явище, яке ми маємо досліджувати і в якого є невичерпні можливості, - як у науковому, так і в культурологічному сенсі.

Якщо говорити про державне ставлення і про те, як цей унікальний потенціал використовується, то, на жаль, він використовується для політичних спекуляцій. У такому сенсі Ви маєте рацію, що це знак без сенсу, знак, яким маніпулюють. Але, як ми з’ясували, є достатньо багато людей, котрі не розглядають Чорнобиль як поверхову проблему і пустопорожній знак. Ці люди роблять дуже важливі й корисні речі. Наприклад, є така ініціатива - pripyat.com. Це веб-ресурс, але крім того - це спільнота людей з різних країн, які намагаються осмислити Чорнобиль як культурний феномен. Ці люди хотіли б, щоби Прип’ять стала дійсно культурним заповідником, і вони за це борються і роблять дуже практичні і корисні речі.

—Наскільки я знаю, ви їздили по тій зоні. Яке найбільше враження, відчуття лишилося?

—Найбільше враження несподіване, бо ми - як тривіальні мешканці, які знають, що 20 років тому сталась аварія, в яких є знайомі, що називають себе ліквідаторами, або родичі звідти, - ми мали певні стереотипні уявлення, що це якась пустка, страшне місце, чорна пляма. Найбільше враження - що це абсолютно не так, це надзвичайно гарне місце, прекрасне, де багато різноманітних рослин, звірів. Очевидно, це місце набагато краще почувається зараз, аніж 20-25 років тому. Там працюють і живуть прекрасні, дивовижні, дуже приємні люди. І як не дивно, це надзвичайно приємне місце для відвідувань. Туди хочеться повернутись ще і ще.

—Може, тому і вразило, що зовні немає ознак небезпеки?

—Так, зовні немає. Зрозуміло, що радіація - це щось, що неможливо побачити і почути. А відчуття небезпеки насправді все одно є: і зовні там багато вказівників, і розуміння, що ти приїхав не у звичайне туристичне місце, і ці дозиметри, які ти носиш із собою і які весь час дають звук. Тому відчуття небезпеки все-таки є, але не таке гостре: відчуття зацікавленості і прихильності сильніше, ніж небезпеки.

—Світлано, як виникла ідея зробити такий проект? Як ви взагалі наважилися туди поїхати?

—Власне, ідея нам не належить - ми були останньою ланкою в цьому ланцюгу. Ініціатива належить білорусам, для яких, як з’ясувалося, проблема Чорнобиля зовсім інакше звучить, ніж для нас. Ініціатива пішла від них, потім нею зацікавились поляки, а ми вже отримали пропозицію від них - від театру “Бюро подорожей” із Польщі. Фактично, це один із найвідоміших за кордоном польських театрів, який дуже багато подорожує. Але спочатку вони шукали українського партнера, який допоможе їм у проекті в площині документального театру. Нам стало цікаво, бо це, по-перше, дуже актуальний у Європі театр, а по-друге, такого абсолютно немає в Україні.

Але нас непокоїла тема Чорнобиля - в сенсі, що вона нас абсолютно не хвилювала на той момент. І ми для початку погодилися бути організаційним партнером в Україні. Вони хотіли провести тут акторські тренінги з метою кастінгу. Ми це організували, кастінги проводились абсолютно відкрито в Києві і Харкові, їх відвідало досить багато акторів.

Також ми підготували для них зустрічі з ліквідаторами, з науковцями музею Чорнобиля, просто з людьми в Києві та Харкові, котрі так чи інакше займаються цією темою. І ще ми організували подорож в українську частину зони.

Спочатку ми були дуже обережні, але провівши всі ці зустрічі разом з поляками і білорусами, ми зрозуміли, що можемо брати участь у цьому проекті. До того ж так вийшло, що їх зацікавили саме наші актори, які були відібрані для проекту. Потім ми всі разом поїхали до Польщі і фактично півтора місяці робили там спектакль. І зіграли після цього шість вистав у Польщі, в Білорусі і в Києві.

—Ви сказали про документальний театр. Це дуже цікаво, я про таке раніше не чула. Наскільки це явище поширене у світі? І про що вистави в такому театрі?

—Насправді, це не просто поширено, а надзвичайно актуально, можна сказати, модно в європейському театрі. Умовно кажучи, народився цей театр у Лондоні, звідки дуже успішно поширюється по всій Європі. Він є і в наших сусідів - у росіян і поляків. Я думаю, це пов’язано з тим, що сучасний театр хоче бути актуальним, не хоче, щоби публіка, як то, на жаль, є в Україні, вважала це мистецтво архаїчним, застарілим, малоцікавим порівняно з новими медіа -

з кіно, телебаченням, рекламою.

Тобто в першу чергу йдеться про актуальність. Говорити про якісь жанрові ознаки важко, бо документальний театр насправді дуже різноманітний. Але одна з головних ознак - те, що він говорить про сьогодення і завжди базується на фактах із реального життя. П’єса, тобто текст спектаклю, завжди є наслідком дослідження - це щось середнє між науковим та журналістським розслідуванням. Ми багато бачили таких спектаклів у Польщі. У Москві один із найцікавіших театрів подібного спрямування - “Доґ”.

Отже, це достатньо поширене явище, яке в Україні поки що маловідоме. Наш спектакль безумовно документальний, бо фактично базується на нашому спільному дослідженні, на зустрічах з реальними людьми, на документах і книжках, котрі, по суті, теж є документами. І ми сподіваємося, що рано чи пізно привеземо цю виставу до України.

До речі, на презентації буде автор однієї з книжок, яку ми використовували. Це документально-комічна повість людини, що була радіаційним розвідником, фактично ліквідатором аварії. Він 20 років свого життя продовжує цим займатися, про це думати і цим жити.

—Документальний театр зазвичай бере тільки масштабні, глобальні проблеми, чи не обов’язково?

—По-різному. Наприклад, влітку ми були на прем’єрі такого спектаклю в Ґданську. Там ішлося про цілком локальну історію. На конкретній фабриці в конкретному польському містечку внаслідок недотримання власником фабрики, іноземним інвестором, заходів безпеки загинув робітник.

І власник намагався приховати ці факти і зробити так, що ніби сам працівник винний у цій ситуації. А молода вагітна дружина цього робітника пробувала сама провести розслідування, влаштувалася на цю фабрику під іншим ім’ям. Потім її викрали, вона потрапила до психіатричної лікарні, втратила дитину... Одним словом, ця “локальна” історія насправді не є такою вже локальною чи унікальною для Польщі, адже країна нещодавно стала членом Євросоюзу і в неї активно приходять іноземні інвестори, котрі так ставляться до дешевої робочої сили.

Драматург розбирався в цій історії як журналіст, він написав п’єсу, на прем’єрі в театрі була родина того хлопця, що загинув...

Або була інша вистава, про Леха Валенсу і події польської Солідарності - так Валенса з дружиною також були серед глядачів. Тобто це може бути як дуже локальна історія звичайної людини, так і щось історично більш масштабне.

—Ви казали про те, що в Білорусі дуже відрізняється сприйняття Чорнобиля. У чому його особливість? Це на рівні населення чи політиків?

—На всіх рівнях, починаючи від політиків держави. Після розвалу Совітського Союзу, коли три дер-жави - Росія, Білорусь та Україна отримали у спадок всю цю історію, міждержавні стосунки з цього питання зводились до боротьби за копірайт на страждання, тобто хто постраждав найбільше. Звичайно, це звучить абсурдно, бо ніхто не пробував визначити критерії, за якими можна оцінювати міру страждання.

Замість виробити спільні заходи як з цим жити далі, кожен існує окремо і має свою власну позицію. Але це безсумнівний факт, що для Білорусі то дуже велика територія як на таку маленьку країну. Там немає можливості евакуювати таку кількість людей, як це було зроблено в Україні чи Росії. Політика Лукашенка полягає в тому, що держава фактично пропагує заселяти ці заражені території. Білоруська частина зони фактично не є реально закритою, на відміну від української, де є блокпости, дроти і так далі. Тут спокійно триває комерційна діяльність (в Україні це категорично заборонено): ми на власні очі бачили вантажівки, які вивозять звідти ліс.

Відмінності спостерігаються навіть на рівні людей, які поза забороною держави продовжують там жити: в Білорусі вони існують абсолютно самі по собі. До того ж в цій зоні немає електрики, взагалі якогось цивілізаційного мінімуму. Тамтешні мешканці змушені самі їздити до найближчого міста за пенсією чи до лікаря. В Україні все-таки ситуація виглядає набагато краще, очевидно, через станцію - вона хоча й не працює, але там є інфраструктура, до людей приїздять лікарі, їм привозять пенсії... Та й сама філософія перебування там - вона дійсно інакша.

—Чи цікаво було працювати в документальному театрі і чи хочеться продовжувати цей напрямок? Які теми, проблеми могли би привернути вашу увагу?

—Однозначно цікаво й однозначно ми будемо працювати в такому напрямі, є вже ідеї наступних проектів, але найцікавішим було все ж таки те, що це був міжнародний проект. Ми працювали за досить стандартною європейською схемою, але в Україні так ніхто не працює. Фактично за місяць від нуля з’явилася вистава. Ми з’їхалися з трьох країн і робота тривала нон-стоп. Це насправді достатньо важко, але нормально для будь-якого європейського проекту, і ми дуже втішені, що нам вдалося легко вписатися в цю схему.

—У четвер відбудеться презентація проекту. Що там відбуватиметься?

—То не буде повноцінний спектакль. На жаль, це не передбачено першим етапом проекту. Взагалі українські презентації не були передбачені. Зараз нам на диво вдалося зіграти одну виставу в Києві. В Україні, я думаю, нам вдасться показати її десь восени.

—Перший етап? То планується якесь продовження?

—Безперечно. З точки зору вкладених ресурсів, - як людських, так і фінансових, - це був достатньо великий проект. Тому шість вистав - це занадто мало. Наші польські продюсери безперечно будуть розвивати проект. У першу чергу, це будуть міжнародні покази, оскільки в Україні ми зазвичай самі платимо за те, що граємо тут вистави, на відміну від інших країн світу, де, як правило, платять нам.

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования