Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Власть стр. 4,5
Экономика стр. 6,7
Город стр. 8
Афиша стр. 9
Объектив-TV стр. 10,11,12,13,14,15,16
Общественные слушания стр. 17
Очевидное - невероятное стр. 18
Одна история стр. 19
Культурный разговор стр. 20
Спорт стр. 21
Страна советов стр. 22
Напоследок стр. 23
MediaPost on-line
Прощай, театр Шевченко. Здравствуй, театр Курбаса
Политзаключенные в Украине - плохо забытое старое
Лучше помогите материально
До 350-го Дня рождения Харькова осталось 584 дня. Пора готовиться!
Культурный разговор Стр. 20
Также на странице:
 Ім’я в історії 

Слобожанське корiння у французькiй землi

Владислав Проненко

Напевно, першими з україн-ської шляхти, хто з’явився на землях Дикого Поля, якому згодом судилося стати Слобідською Україною, були Ковалевські. Принаймні так твердять продовжувачі роду у виданій ними в Парижі в середині минулого століття брошурі «Родъ Ковалевскихъ за триста лътъ. 1651 — 1951». Очевидно, йдеться про сотника Семена Ковалевського, який 1651 року зі своїми козаками й селянами, котрі до них долучилися, заснував місто Вільшани. «Партія пришла на новыя мъста не только со своим имуществом, но и с походными храмами и колоколами, и привела с собой пушки для будущей кръпости, которыя салютовали при закладкъ перваго укръпленія» — зазначає паризька хроніка роду. Погортаємо її сторінки.

Семен Ковалевський вважається засновником т. зв. слобідсько-української, або харківської, найбільш чисельної гілки роду Ковалевських. Його рідний брат Іван — один із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького. Рідна сестра Євфалія була одружена з Григорієм Донцем, майбутнім харківським полковником. Коріння ж роду сягає давніших часів. Хроністи намагаються довести участь Ковалевських у будівництві давньоруської держави часів св. князя Володимира та Ярослава Мудрого й навіть участь у поході князя Ігоря. Та перші документальні свідоцтва, що зафіксували герб православних землевласників Доленго-Ковалевських, належать до часів Литовського князівства. У XVI ст. вони відмовились від служби в Москві, де вже давно перебували нащадки литовського князя Гедеміна — Голіцини, Куракіни, Хованські, Трубецькі, й «остались на крайнем западном аванпостъ Православія і Русской Земли, как перед тъм защищали их восточныя пределы». 1576 року Ковалевські присягають польському королю Стефану Баторію, який гарантував руській (українській) шляхті всі привілеї й право сповідати православ’я. За десяток років ситуація докорінно змінюється: король Сигизмунд ІІІ розпочинає гоніння на православних, що вже спиралися на козацтво, серед ватажків якого зустрічаємо і Ковалевських. Після Берестейської Унії 1596 року виникає масовий опір руського (українського) населення католицизму. В перші роки XVII ст. рід Доленго-Ковалевських поділяється на дві гілки: представники першої осідають навколо Вільна (Вільнюса) в Литві та Гродна в Білорусі та з плином часу повністю переходять на католицизм. Друга, значно чисельніша, зберігає вірність православ’ю та оселяється на Київщині, в Богуславі, й бере участь у національно-визвольній боротьбі. Найвідоміший з тих Ковалевських — вже згаданий нами найближчий помічник Богдана Хмельницького, генеральний осавул Іван Ковалевський. Він бере участь у битвах під Жовтими Водами, Корсунем і Зборовом, б’ється під Берестечком. Івана Ковалевського як видатну історичну особу, учасника підписання Переяславських угод і опікуна сина Богдана Хмельницького, Юрія, згодом відзначають у своїх дослідженнях С.Соловйов, Д.Багалій, Є.Альбовський. Смерть свою Іван Ковалевський зустрів, як і личить козаку, боронячи землі Слобожанщини та Гетьманщини у 1662 році від татар, котрі спалили його маєток Ковалівку неподалік Сорочинців.

На протязі другої половини XVII та усього XVIII ст. Ковалевські вкорінюються на Слобожанщині та залишають її межі тільки у випадках конечної потреби, переважно військової. З харківської гілки роду Ковалевських походило чимало козацьких старшин, і їхні імена вписані в історію багатьох переможних походів російської армії того часу, в історію оборони Слобідського краю від татарських навал, що тривали аж до 1780 ро-ку. Ковалевські очолюють багатотисячні козацькі загони, примусово мобілізовані 1716 року на будівництво каналу Волга — Дон та 1721 — Ладозького каналу. Взагалі, Ковалевські не дуже симпатизували Петру I, який суттєво обмежив козацькі вольності на Слобожанщині й обклав козаків великими податками. Їх підписи можна зустріти на багатьох протестаційних документах, а один з Ковалевських, викликаний до Санкт-Петербурга в 1719 році як представник Слобідської України, відмовляється поставити свій підпис під смертним вироком царевичу Олексію.

Втім, до XIX століття Ковалевські мало переймалися загальноросійськими проблемами. Головні зусилля вони присвятили Слобідській Україні, особливо піклуючись про будівництво, просвіту та церкву. Вже до кінця XVII століття їх родовий маєток Вільшани перетворився на добре укріплене сотенне місто-фортецю із шістьма храмами, при яких діяли парафіяльні школи, братства та притулки, а також значний економічний центр. Семен Ковалевський був вільшанським сотником, доки не загинув 1682 року під час оборони міста від татар. Його наступником на короткий час обрано сотника Смородського, а від 1688 року — сина засновника Вільшан Василя Ковалевського. Відтоді й до ліквідації Слобідських козачих полків Ковалевські були сотниками вільшанськими, а також золочівськими, люботинськими та пересічанськими, харківськими осадчими. Ковалевські складали значний прошарок в середовищі харківської козацької старшини, котра, за твердженням проф. Д.І.Багалія, постійно опікувалася благоустроєм краю. Ковалевські власним коштом прокладали дороги, будували громадські та доброчинні заклади, утримували лікарів та вчителів. Особливо Ковалевські прислужились Православній Церкві на Слобожанщині, яка, попри формальну московську юрисдикцію, тяжіла до Києва й зберігала український обряд і традиції. Саме вони збудували багато храмів і заснували Курязький Преображенський монастир та відновили Хорошевський жіночий, ігуменями якого були Афанасія та Феофанія Ковалевські. У XVIII ст. з роду походило чимало слобідського духовенства, зокрема зміївський протоієрей Степан, ізюмський протоієрей Іоанн, чугуєвський протоієрей Михайло Ковалевський.

У тому ж XVIII ст. майже вся українська козацька шляхта Слобід-ської України поєднується між собою сімейними зв’язками, утворюючи таким чином неповторне родинно-культурне товариство, з якого вийшло багато видатних державних діячів, військових, науковців, духовенства, діячів культури, освіти та мистецтва. Приблизно з середини XVIIІ ст. почалось активне переселення на Слобожанщину вихідців із суто російських дворянських родів — Кропоткіних, Паліциних, Тевяшових, Голіциних, що теж поєднувались родинними зв’язками з місцевою козацькою шляхтою. Це був один із засобів, котрими російський царат прагнув повністю підкорити собі слобожанську шляхту, яка користувалась автономією, з подальшою повною її русифікацією. З початку XVIII ст., за Петра І, російські самодержці розпочинають поступову ліквідацію слобідсько-української козацької автономії. Згодом в цій справі багато зробили імператриці Анна та Єлизавета, а довершила руйнацію Катерина ІІ.

«28 липня 1765 року цариця видала маніфест про Слобідські полки, — пише в «Історії Слобідської України» академік Д.І.Багалій, — де було сказано про безладдя і про непотрібність козацької служби, яка замінялася упорядкованою і для держави корисною регулярною армійською службою.(...) Слобідські козацькі полки були скасовані, і на їх місце велено було скласти 5 гусарських полків». Говорячи про Катерину ІІ, академік Д.І.Багалій в тій же монографії особливо наголошував: «І справді, вона доконала і Гетьманщину, і Слобідчину». Козацтво припинило своє існування, і одним з його найактивніших ліквідаторів був безпідставно сьогодні возвеличений харківський губернатор Є.Щербінін. За його доносами кілька слобідських козацьких старшин, що чинили опір царським реформам, були жорстоко покарані, а інші зневажені й силою змушені до служби.

Ковалевських на початках мало торкнулися єкатерининські реформи, хоча дехто з них намагався привселюдно продемонструвати свою відданість. І.В.Ковалевський, харківський полковий обозний, а згодом полковник, присутній на коронації імператриці Єлизавети, командує козачим загоном під час її зустрічі біля Сєвська, коли вона розпочинала свою подорож Україною. Його син Петро саме в Харкові з рук Катерини ІІ отримує в нагороду золоту табакерку, а сам він — родоначальник цілої плеяди видатних особистостей, які тепер множили славу та міць Російської імперії. На початок XIX ст. рід Ковалевських остаточно русифікується, хоча кращі його представники впродовж наступних ста років ніколи не цуралися свого українського походження та з пієтетом згадували своїх предків. У XVIII ст. їхня діяльність переважно концентрувалась у Слобідській Україні, і ми не можемо не пригадати ще кількох із Ковалевських того часу. Це — останній Вільшанський сотник І.Я.Ковалевський, який увійшов до історії краю «Топографическим описанием Ольшанского комиссариатства». Це — Варвара Ковалевська, котра в родовому маєтку Кручик створила з кращих представників слобожанської інтелігенції унікальне просвітянське середовище, яке підтримувала. Під його впливом сформувався світогляд її сина — засновника Харківського університету Василя Назаровича Каразіна. В Пан-Іванівці — маєтку її другого чоловіка Андрія Ковалевського — також гостювали чимало освічених людей. Особливу увагу й підтримку Ковалевських відчув Григорій Сковорода, який мав у Пан-Іванівці свою кімнатку, куди на схилі віку часто повертався і де зберігав свої речі й твори. Мандрівний філософ мав винятковий вплив на всю родину Ковалевських, завдяки чому вони втілили його мрію — заснували перший на підросійській Україні університет. Там, у маєтку Ковалевських, Григорій Сковорода і спочив навіки.

Діяльним виконавцем заповітів Варсави став Петро Іванович Ковалевський (1766 — 1827). Царська милість і нагороди (пригадаємо золоту табакерку), отримані ним ще в молодості, царська протекція і обрання предводителем харківського дворянства не обірвали в його душі української струни. З перших своїх кроків у справі заснування університету В.Н.Каразін найгарячішу підтримку, в тому числі матеріальну, знайшов у Петра Ковалевського. З іншим своїм родичем — Григорієм Квіткою-Основ’яненком — він 1812 року засновує в Харкові Інститут шляхетних дівчат. Серед друзів та однодумців предводителя харківського дворянства — П.Гулак-Артемовський, Р.Гонорский, Є.Філомафітський; в його домі часто бувають І.Котляревський та Є.Гребінка. В тому, що в перші десятиліття XIX ст. у Харкові розквітла українська культура й місто називали «українськими Атенами», є велика частка праці П.І.Ковалевського, просвітителя та мецената.

Сини Петра Івановича Ковалевського були гідними продовжувачами роду. Найстарший, Євграф (1790 -1867), по навчанні у Харківському колегіумі за наполяганням В.Н.Каразіна продовжує освіту — закінчує із золотою медаллю Гірничий інститут у Санкт-Петербурзі та до 1826 року, працюючи за фахом, досягає великих успіхів. Є.П.Ковалевський склав першу стратиграфічну схему і зробив перший опис геологічної будови та корисних копалин Донбасу, першим обгрунтовує і подає прогноз про наявність покладів камінної солі в районі Бахмута (нині м. Артемівськ). В 1826-30 рр. він очолює свій рідний Гірничий інститут і перетворює його на один із провідних навчальних закладів імперії. Наступні майже тридцять років життя Є.П.Ковалевського пов’язані із Сибіром — як томського губернатора, головного начальника Коливансько-Алтайських заводів та голови Ради керівництва Західного Сибіру, видатного реорганізатора гірничої промисловості, першовідкривача золотих покладів і ліберального адміністратора, який значно поліпшив умови життя та праці місцевого населення й підлеглих йому робітників. Після повернення до столиці Є.П.Ковалевський дістає призначення на посаду попечителя Московського учбового округу. Його перебування на тій посаді було настільки плідним (зазначимо лише те, що його ім’я — серед засновників найбільшої книгозбірні Росії — спочатку Румянцевської, пізніше — бібліотеки ім. В.І.Леніна), що цар 1858 призначає Є.П.Ковалевського, два роки перед тим обраного почесним членом Академії наук, міністром народної освіти. Міністр бере участь у розробці практично всіх олександрівських реформ, укладає «План всеобщаго обученія» (до речі, втілений в життя його онуком) й отримує особисту монаршу нагороду, якої було удостоєно лише двадцять осіб у всій імперії — золоту медаль з написом «Благодарю». Від запропонованого царем з нагоди 50-річчя його державної діяльності графського титулу міністр категорично відмовляється: така відзнака «ничего не прибавит к той фамилии, которую с честью носили мои предки». Натомість Євграф Петрович заслужив подяку українського народу — саме він 1860 року дає дозвіл на друк Шевченкового «Кобзаря» й патронує у столиці українських митців, які мешкали там. Після відставки 1861 з посади міністра освіти Євграф Ковалевський був обраний президентом Імператорського Вільного економічного товариства та займався етнографією. На його похороні був присутній сам імператор Олександр ІІ.

Два його рідних брата примножили військову славу роду. Ілля Петрович Ковалевський, сімнадцятирічний корнет, загинув смертю героя на полі Бородинської битви. А генерал-лейтенанту від артилерії Петру Петровичу Ковалевському (1806-1855), вихованцю Харківського колегіуму та Вищої артилерійської школи в Санкт-Петербурзі, судилося стати героєм багатьох російсько-турецьких кампаній. Так, під Синопом він б’ється пліч-о-пліч зі своїм далеким родичем, адміралом Павлом Степановичем Нахімовим, який також походив з українсько-слобідської козацької шляхти. Генерал-лейтенант П.П.Ковалевський загинув під час штурму турецької фортеці Карс та увійшов в історію не тільки як уславлений боєць і командир, а і як один з перших розробників ракетної зброї.

Далі буде

печатная версия | обсудить на форуме

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования