Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Власть стр. 4,5
Экономика стр. 6,7
Город стр. 8
Афиша стр. 9
Объектив-TV стр. 10,11,12,13,14,15,16
Контекст стр. 17
Тема стр. 18,19
Культурный разговор стр. 20
Спорт стр. 21
Страна советов стр. 22
Напоследок стр. 23
MediaPost on-line
Шумилкин взялся за старое
Зарплата станет больше. Но реже
Колонка редактора
Война: а Буш слушает да бомбит
Тема Стр. 19
 Глядя из Харькова 

Архієпископ Ігор Ісіченко: «Причина конфлікту — не в ісламі та християнстві»

Ольга Резниченко

Сьогодні, коли світ зробив перший крок за межу війни й миру, політологи та філософи часом говорять про те, що, на відміну від ХХ століття, яке було епохою локальних війн між державами або ворожими угрупуваннями в середині однієї держави, століття ХХІ — це глобальне протистояння християн-ської й мусульманської цивілізацій. Але сумнівним здається саме прагнення розв’язати цей — нехай навіть міжцивілізаційний — конфлікт шляхом застосування грубої сили, нав’язування ісламським країнам навіть найгуманніших цінностей, насильно й штучно встановити демократичний устрій. Адже ці люди, наскільки я розумію, інакше сприймають світ, ніж європейці, у них інша культура, традиції, інше уявлення про земне життя і смерть, багатство й бідність. Саме про стосунки між християнами та мусульманами, Сходом і Заходом мені й хотілося поговорити з людиною, для якої релігія, так би мовити, — поле діяльності, не лише предмет вивчення, але й спосіб життя, — з архієпископом Харків-ським і Полтавським УАПЦ владикою Ігорем Ісіченко.

— Владико, Ви нещодавно повернулися з Єгипту. Як Вам бачиться цей кон-флікт цивілізацій?

— Насамперед, у розмові про стосунки світу ісламу та християнської цивілізації варто зробити, принаймні, два наступні застереження. По-перше, ніхто з ідеологів сучасного фундаменталізму не скаже вам, що вістря сучасної ісламської агресивності спрямоване проти християнського світу як такого. В офіційних заявах йдеться про західний світ, який усе частіше називає себе постхристиянським і будується сьогодні, головним чином, на ліберальних цінностях. Проведені соціологічні дослідження практично суголосні в тому, що високий соціальний статус релігійності зберігається хіба що у Сполучених Штатах Америки. Мешканці країн Європи відводять релігії дуже периферійне місце у своїй системі ціннісних орієнтацій. Великобританія, Франція, Нідерланди — ці країни активно освоюються сьогодні вихідцями із їхніх колишніх колоній. І молоді люди, що приїздять із Північної Африки чи з Близького Сходу, із великим подивом зустрічають принципову арелігійність їхнього оточення. У середовищі, яке сьогодні продукує терористів, міцно тримається переконання в тому, що Західна Європа і Північна Америка є країнами атеїстичними. Експансія ісламу, за їхнім переконанням, здійснюється на терені, звільненому від християнської Церкви, терені, який християнство не змогло втримати під своїм впливом.

Ясна річ, що тут треба врахувати також і відмінності психології людини Сходу й людини Заходу. Для схильного до індивідуалізму європейця власна релігійність трактується як глибоко внутрішнє почуття, яке не треба виставляти назовні. Останнім часом це набуло навіть крайніх рис, коли поширилася схильність вірити в Бога, але не належати до жодної інституційованої церкви. Ця позиція абсолютно не приймається людиною Сходу, для якої релігійність є визначальним фактором у мотивах її поведінки. Східна людина звикла дуже відверто демонструвати свої релігійні почуття і сприймати релігійне вчення як догму, що її суворо й непохитно треба дотримуватися в житті.

І є ще інший чинник, який необхідно врахувати. Явище, яке ми називаємо ісламським тероризмом, постало на основі «гримучої суміші» ісламської традиції та соціалістичних ідей. В усіх країнах, які сьогодні віднесені Держдепартаментом США до вісі зла, так чи інакше виявили себе впливи соціалістичної ідеології. Близький Схід — це, насамперед, палестинські рухи з постійним акцентуванням на класовій боротьбі, з плеканням ворожості щодо багатих країн, болючими настроями протесту проти соціальної несправедливості. Ісламський Схід — це Ірак із соціалістичною демагогією його сучасного лідера, Афганістан, покоління лідерів якого пройшло через радянські вузи і якісь свої різновиди комсомолу. Мабуть, тут варто згадати також пострадянські ісламські країни, які на сьогодні дають чимало розчарованих молодих людей, готових до боротьби за свої права.

Експансія ісламського фундаменталізму не скрізь набуває таких крайніх форм, як у Таджикистані або Чечні. Але навіть у європейському Татарстані зараз маємо трохи дивний для нас рух жінок, які відмовляються одержувати паспорти, якщо там не буде фотографій у хіджабах — ісламських хустках, прийнятих у цій тюркській країні.

Маємо з чим порівняти. Адже радянський більшовизм постав на основі насамперед не Марксової теорії, а російського православного месіанізму, який, інтерпретувавши в своєму дусі вчення Маркса, створив на його основі абсолютно нову месіаністичну теорію з виразним націоналістичним забарвленням. Вона фактично дозволяла здійснювати під видимістю боротьби за інтернаціональне братерство народів творення Російської імперії у нових суспільних параметрах ХХ століття. Коли більшовицька доктрина відпала, то її носії, навіть ті, які зберегли партійні квитки, абсолютно природно повернулися до проголошення націоналістичних гасел, не менш демагогічних, ніж більшовицькі, — про творення слов’янської держави триєдиного руського народу. Як бачимо, вірус лівих ідеологій, проникаючи у релігійну свідомість людини, може створити страшні речі: деформувати релігійну свідомість, вихолостивши з неї те, що є найголовнішим для віруючої людини, — навіть віру в Бога, як це було за часів більшовизму, — але залишивши якісь квазіобрядові риси, залишивши і перемістивши на перший план месіаністичні настрої, тенденцію до енергійного підкорення своєму світогляду всіх народів.

Зрештою, можемо повернутися й до ісламського фундаменталізму. Ми маємо Османську імперію, в якій, як відомо, здійснювалася дискримінація християн і час від часу відновлювалися експансіоністські прориви в християнську Європу. Українці відчули тиск турецького експансіонізму, постійно боронячись від Кримського ханства, яке було васальним у турків-османів, час від часу відвойовуючи або втрачаючи Буковину, яка в складі князівства Молдови перебувала під васальною залежністю Турецької імперії. Врешті решт, навіть наш Кам’янець-Подільський певний час увінчувався ісламським мінаретом, коли за часів гетьмана Петра Дорошенка Османська імперія підкорила Поділля.

Проте в самій войовничій ісламській країні, якою, безперечно, була Османська імперія, християнська спільнота зберігала свої права і толерувалася як другорядна, але тим не менше легітимна з погляду шаріату. Християнське духовенство мало широкі можливості для здійснення не тільки духовного, але й суспільно-культурного проводу народу. Вселенський Константинопольський Патріарх вважався етнархом — главою християнської людності Османської імперії. У деяких місцях Православна Церква після завоювання османами навіть відчула полегшення, як, скажімо, на Кіпрі, звільненому від панування хрестоносців, що належали до латинського обряду.

Повторюю, там бували хвилі жорсткої дискримінації, переслідування, вбивства. Після грецького повстання 1821 р. Вселенський Патріарх Григорій V був страчений. І хіба тільки він один? А патріарх Кирило Лукаріс — убитий, втоплений у морі... Але, тим не менше, ніколи не йшлося про повне знищення християнської спільноти. Навернення — так. Причому навернення на іслам не має зворотного ходу, і людина, яка живе в ісламській країні, перейшовши з християнства на іслам, знає, що вона буде вбита, якщо повернеться до релігії своїх предків. Однак християнська спільнота як така існувала в Туреччині до ХХ століття, коли революційний уряд Ататюрка, керуючись гаслами секуляризації та боротьби з ісламським фундаменталізмом, довершив те, чого не змогла зробити Османська імперія. Кількамільйонна християнська спільнота колишньої Османської імперії, а тепер світської Турецької республіки, була попросту винищена, починаючи від християн-вірменів — і до греків, яких на кінець ХХ ст. з кількох мільйонів корінних грецьких поселень Малої Азії лишилося заледве дві-три тисячі, яким дозволили жити лише в Стамбулі. Ось яскравий приклад того, що може зробити поєднання ісламського й ліворадикального чинників.

— Серед пересічних українців розповсюджене уявлення про ісламські країни як про «третій світ». Тобто «ми живемо нелегко, але є ще «чорна Африка» або арабські країни, де люди взагалі бідують»...

— Не треба перебільшувати бідності ісламських країн. Швидше навпаки: там, де є нафта і панує розумний уряд, люди з погляду матеріального живуть набагато краще, ніж ми, українці. У таких країна, як Арабські Емірати, Кувейт, Саудівська Аравія, навіть Лівія, кожен громадянин має свою частку від прибутків держави з продажу сирої нафти. І останнім часом, коли наші заробітчани й туристи стали відвідувати ці країни, вони із захопленням розповідають і показують відеофільми про ті величні перетворення, яких було досягнуто коштом проданої нафти. Порівняймо з тим, що ми мали від розбазарюваної радянським урядом сибірської нафти...

Але, по-перше, природні багатства мають не всі країни. Той самий багатомільйонний Єгипет значно бідніший на природні копалини й не може прожити їхнім коштом. По-друге, араби — це кочовий народ. Нам, європейцям, звиклим із діда-прадіда до осілого трибу життя, не зрозуміти їхню психологію. Це народ, не вельми схильний до систематичної праці над якоюсь дослідницькою темою, до суворої організації. Там, де здійснювалися цивілізаційні прориви, араби дуже щедро користувалися послугами інших націй. Скажімо, у Багдадському Халіфаті це були перси, які запліднили новостворений Халіфат багатющою культурною традицією, яка мала декілька тисячоліть розвитку. У Єгипті було використано потенціал єгипетської меншини, яка успадкувала традиції єгипетської цивілізації від часів фараонів і до християнської Олександрії — коптів. І там, де в арабському світі була створена сучасна промисловість, вона значною мірою будувалася руками заробітчан з інших країн, у тому числі, й українців, — поряд із пакистанцями, вихідцями з Африки тощо.

— Багато доводиться чути про неприкриту ворожнечу арабського світу до Ізраїлю. Навіть Америку часто сприймають як ворога ісламу саме через підтримку цієї країни...

— Це дуже парадоксальний випадок! Ми не можемо навіть говорити про антисемітизм арабів: адже й араби є семітським народом. Араби і євреї — народи, близько споріднені. Вони походять від Ноєвого сина Сима, від різних синів одного і того праотця Авраама. Найбільше ісламське свято Ід аль-Адха, яке тюрки називають Курбам-Байрам, зрозуміле і для нас, християн, і для юдеїв: свято вияву готовності Авраама принести в жертву Богові Ісака, знаменоване принесенням жертовного ягнятка. З погляду релігійного вчення ворожості до християн і юдеїв іслам не має. Більше того, при кожній нагоді імами стверджують, що мусульмани, християни і юдеї є людьми одного Писання. Усі старозавітні пророки визнаються ісламом. Ісламське вчення визнає за пророків і Господа Ісуса Христа, і Пресвяту Богородицю.

Думаю, що у стосунках із Ізраїлем, а через стосунки з Ізраїлем — і з усім світовим єврейством, — ми маємо якраз справу з ідеологічною інтерпретацією ісламу в соціалістичному вимірі, навіть із рисами націонал-соціалістичними. Пригадаймо ставлення до єврейського народу нацистів або радянських комуністів після «справи лікарів» — і переконаємося, як багато арабські фундаменталісти запозичили з європейських ліворадикальних ідеологій.

— Як Вам здається, чи не може такий сплеск тероризму з «ісламським забарвленням», який ми спостерігаємо в останні роки, привести до ворожого ставлення нашого суспільства взагалі до всіх, хто сповідує іслам?

— Коли ми чуємо у нас, в Україні, арабську мову, це, звичайно, не повинно породжувати у нас ксенофобії й підозрілості щодо кожного вихідця з арабських країн. Не забуваймо, що Христос учив нас, серед іншого, надати притулок подорожньому. Колись на Суді ми допитуватимемося Його: «Господи, коли то Тебе ми голодного бачили, або спрагненого, або мандрівником, чи нагого, чи недужого, чи у в’язниці і не послужили Тобі? Тоді Він відповість їм і скаже: Поправді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили!» (Мт. 25:44-45). Це закон для християнина, який має справу з емігрантами, заробітчанами.

Але вже кілька років тому, десь у 1997-1998 роках, Верховний імам України попереджав наш Патріархат, як і інші релігійні центри, про виникнення у середовищі мусульман, не пов’язаних з офіційними центрами ісламу в Україні, різного роду ісламістських організацій фундаменталістичного спрямування. Ісламський фундаменталізм — не азіатська екзотика, а реальність політичного життя сучасної України. І від того, що він існує латентно, приховано, в замкненому етноконфесійному середовищі, він не стає для нас безпечнішим. Постійно приймаючи тих, хто потребує нашої опіки, ми ніколи не повинні забувати, що статус господарів зобов’язує нас не допускати в нашому домі сваволі. Ми мусимо знайомити приїжджих із нашою традицією, зобов’язувати їх дотримуватися українських законів, які карають за проповідь расової, національної чи релігійної винятковості, проповіді, що властива для фундаменталістських організацій.

Головне ж, про що кожен із нас повинен пам’ятати: фундаменталізм є небезпечним для безсилих народів, для націй і релігійних спільнот, які втратили відчуття своєї ідентичності й цінування її.

Корені нашої слабкості — у тому, що не тільки частина українців, але й деякі наші суспільні лідери навіть сумніваються: чи маємо ми національну ідею.

У тому, що ми перетворилися на формальних християн, християн тільки за фактом нашого хрещення, а не за постійною життєвою настановою.

У тому, що євангельське вчення трактується нами як вельми периферійний чинник при визначенні наших життєвих позицій і перспектив.

І без виправлення цього, без глибокого й природного відчуття своєї національної та релігійної належності, ми справді можемо стати жертвами і релігійного, і будь-якого іншого екстремізму.

печатная версия | обсудить на форуме

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования