Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Власть стр. 4,5
Экономика стр. 6,7
Город стр. 8
Афиша стр. 9
Объектив-TV стр. 10,11,12,13,14,15,16
Общественные слушания стр. 17
Тема стр. 18,19
Культурный разговор стр. 20
Спорт стр. 21
Страна советов стр. 22
Напоследок стр. 23
MediaPost on-line
Возвращение российской истории в украинскую школу
Мы выбираем? Нас выбирают?
Колонка редактора
Чернобыль -- символ весны и горя
Тема Стр. 18
Также на странице:
 Поступок 

«У кожного своя доля і свій шлях широкий»

Ольга Резниченко

Цей рядок із Шевченка під його портретом в одній із харківських зон став чи не найбільшим брендом серед журналістів і всіх учасників проекту «Z/Z: Зони зради» театру-студії «Арабески».

Узагалі, візуальна присутність Тараса Григоровича — це перше, що впадає в око, коли відвідуєш світ за гратами. Окремо чи в монументально історичних панно, оточений своїми героями чи поряд із сестрицею Либідь і козаком із шаблюкою, в колі героїв Великої Вітчизняної війни чи з дівчиною, яка чекає коханого, зі Скорботною Матір’ю або біля хатки з вишневим садочком і в долині зі ставком, на якому плавають качечки... Одним словом, в неволі, як і на волі, батько Тарас замістив Ілліча. І як перед виборами кандидати наввипередки урочисто відкривали по селах і районних містечках Харківщини бюсти то молодого Кобзаря, то його ж у смушевій шапці, так, видимо, перед черговою комісією згори відповідальні посадовці в зонах звітують Шевченком про виховну й культурно-масову роботу. Ув’язнені розписують стіни свого закладу сюжетами, які затверджуються перед тим їхніми начальниками тому, що начальники їхніх начальників очікують від них саме ці сюжети. І так в усьому: засуджені говорять і роблять те, що від них хочуть почути їхні начальники, бо становище останніх перед своїм керівництвом по суті таке ж саме. Це — модель Системи, яка реалізується як на волі, так і в зоні. Тому, потрапивши за високі стіни і колючий дріт, я особисто великої різниці між волею й неволею не відчула. Хіба що мене вразила стерильна, як у лікарні, чистота, яка нагадала мені романи-антиутопії про ідеальні суспільства, де кожен має замість імені свій номер.

Тим більше несподіваним був для мене не сам факт, що «Арабескам» дозволили грати в пенітенціарних закладах — вони вже були в цих же зонах два роки тому. Але те, що було дозволено показати саме «Маленьку п’єсу про зраду», яка принципово не вписується в ціннісну та естетичну матрицю дидактично-виховної роботи з контингентом. Адже п’єса ця, по-перше, далеко не цнотлива, в ній є секс, наркотики, насильство, по-друге, в ній, кінець-кінцем, справедливість, як в американському кіно, не перемагає, по-третє, від просто розважального шоу вона за своєю естетичною формою помітно відрізняється. Тому працівникам зон, які свій обов’язок убачають у підтриманні порядку серед підлеглих, п’єса в переважній більшості не сподобалась. І не тільки теперішнім, але й майбутнім. Я уважно слідкувала за реакцією студентів Юридичної академії, які виявили бажання поїхати в зони: особливо у дівчаток на обличчях виразно відображувався осуд і неприйняття того, що вони перед собою бачили. Узагалі, як це не парадоксально, але емоційна реакція у засуджених на виставу була подекуди живішою і більш адекватною, ніж у представників вільного світу. З чого я зробила для себе висновок про те, що стереотипи сприйняття, відсутність потреби замислюватися над тим, що насправді відбувається в сучасному світі, формуються передусім на волі, а не в зоні.

Під час анкетування, яке проводилося серед ув’язнених після вистави, на питання: чи у п’єсі показаний світ, в якому ув’язнені живуть, відповіли ствердно вдвічі менше тих, хто відповів, що це «вільний світ», в який вони мають повернутися. Але не йдеться тільки про те, що «воля» ототожнюється в них із сексом, наркотиками й насильством, показаними у виставі. Судячи з відповідей, головну проблему волі й неволі, яку ув’язнені відчувають дуже гостро, можна окреслити й узагальнити поняттям «довіра». Люди не довіряють один одному і не довіряють державі й суспільству, що мали би про них потурбуватися, коли вони повернуться на волю. І, при цьому відчуваючи свою залежність від влади, виключно заради виживання в умовах як волі, так і неволі, вони погоджуються робити й говорити те, що від них очікують. І саме такі люди не спроможні ні на що впливати чи примусити владу працювати в їхніх інтересах, вигідні владі, оскільки створюють для неї додаткове поле діяльності. Тюрма ж у цьому плані реадаптує ув’язнених до вільного світу. Власне, такого висновку дійшов, аналізуючи пропоновані ним же анкети ув’язненим, Антон Олійник, доктор соціології Московського державного університету ім. В.Ломоносова. Подібні дослідження, проведені ним у пенітенціарних закладах і в різних суспільних прошарках населення в Росії та Казахстані, за незначними відмінностями, характеризують загальний соціально-психологічний стан суспільства на пострадянському просторі.

Цікаво порівняти висновки Антона Олійника зі спостереженнями та інтерв’ю, зробленими під час вистав і після них у зонах Ольгою Дегтяр, психологом Харківського обласного центру соціальних служб для молоді:

«Виправні колонії (чоловічі)

Сприймають легко, але небагато хто справді замислюється над тим, що відбувається на сцені. Негативні емоції переважають, відчувається напруга в спілкуванні, недовіра до оточення, обережність, замкненість, потайність, скутість, конформність, — усе це заважає їм реально дивитися на речі, щиро говорити про те, що насправді думають. Кожен ув’язнений поводить себе доволі спокійно, впевнено, байдуже по відношенню до інших, хоч насправді постійно слідкують за своїми рухами й фразами, за тим, як реагують на виставу інші засуджені, а також співробітники зони, щоб відповідно моделювати і свою поведінку».

Цікаво, що подібні спостереження висловила Наталка Таран, концертмейстер театру-студії «Арабески» стосовно жіночої колонії. При цьому вона наполягала, що це слідкування одна за одною жінок на виставі й перед нею, коли відбувалося спілкування ув’язнених з акторами й учасниками проекту, мало тотальний характер і значно перевищувало те, що вона побачила в чоловічих зонах. На її думку, те, що було в залі під час вистави у жіночій зоні, дзеркально відображувало її головні ідеї.

З інтерв’ю з молодою жінкою після вистави:

«...Спочатку я не зрозуміла, про що йдеться, і мені не сподобалося. Але з моменту проблеми наркотиків — замислилася. Пригадала своє життя на волі. Узагалі, вистава дала мені багато корисного».

Жінка більш зрілого віку:

«... злодії, наркомани, вбивці. Я побачила себе. Сиджу за розповсюдження наркотиків. Така реальність. У нашому світі все можна купити за гроші. Я вважаю, що такі вистави необхідно показувати в колоніях. Хочеться, щоб це послужило уроком для молодих. Хочеться помогти їм, щоб життя не доводило до цих стін».

Незважаючи на те, що багато хто з ув’язнених чоловіків справді не розуміли того, про що йдеться у виставі, кожен взяв із нього щось своє, вкладаючи в нього свій власний зміст, користуючись минулим досвідом.

«... Вистава про життя. Я не так дивився на сцену, як думав про своє. Хоч вистава мені справді, сподобалася. В ній більше правди, бо показане життя. Ілюзій не має. Якби ця вистава була зрозумілішою, люди би ще з більшим інтересом дивилися. Це щось нове, незвичне для сприйняття».

«Не можу сказати — чи сподобалося чи ні. Складно зрозуміти, що хотіли сказати актори. Можливо, ще раз би подивився, то зрозумів би. 80% ув’язнених, гадаю, виставу не зрозуміють. Але в цілому мені подобається, тому що це щось нове, цікаве, незвичне».

«Це — нове, несподіване. Щось зрозуміли (образно зрозуміли — в чому сенс), але далеко не все. Більше всього сподобалася музика. Такого хотілося почастіше б...»

В деяких анкетах ув’язнені поза питаннями висловлювали свої побажання, типу «Я би додав у виставу, крім наркотиків, ще про алкоголь». І оцінки: «У житті не все так погано, як ви показуєте».

Як бачимо з відповідей, по-перше, ув’язнені не сприйняли виставу однозначно й прямолінійно, по-друге, вони оцінили в ній, передусім, незвичність форми, новизну, інакшість погляду на знайомі з власного досвіду проблеми, і саме ця інакшість погляду й новизна форми стимулювала потребу для багатьох задуматися над тим, що вони пережили і в чому брали участь на волі. З іншого боку, зміст вистави у деяких із них викликав спротив саме в тому, що життя — це не один лише негатив. На мою думку, таке ризиковане, відверте і викличне щодо проблем сучасності мистецтво діє на уражену цими проблемами психіку більш адекватно й позитивно, ніж дидактичні історії з обов’язковим хеппі-ендом, зроблені за стандартними художніми схемами. Хоч той же персонал, працюючий в зонах, як мені здається, негативно сприйняв виставу, тому що виходив саме з ідеологічних та естетичних штампів, які були їм прищеплені в радянській школі й продовжують нав’язуватися, хіба що на змістовно іншому матеріалі, у школі в наш час. Від цих стереотипів з’являються та клонуються замість «дєдушки» Леніна шевченкі в зонах, на фабриках і заводах, на майданах коло хат і в районних клубах. Замислимося над тим, кому і для чого вигідно, щоб ми усі сприймали світ і мистецтво на один кшталт! Кожен, справді, за Шевченком, мав би вільно вибирати і свій шлях, і свою долю. Я би ще додала: і вміти відстоювати своє право на те, щоб вибирати вільно...

печатная версия | обсудить на форуме

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования