Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Власть стр. 4,5
Экономика стр. 6,7
Город стр. 8
Афиша стр. 9
Объектив-TV стр. 10,11,12,13,14,15,16
Народная мудрость стр. 17
Этот день стр. 18
Тема стр. 19
Культурный разговор стр. 20
Спорт стр. 21
Страна советов стр. 22
Напоследок стр. 23
MediaPost on-line
Прощай, вода!
Колонка редактора
От нашего метро вашему ЮЖД: электрички заменят маршрутки на рельсах
Дороги: много латок -- много вопросов
культурный разговор Стр. 20
 Ім’я в історії 

Голуба безодня Миколи Хвильового (до сімдесятої річниці з дня смерті)

Ольга Резниченко

Людина сама собі не дає життя і тому не має права його в себе забирати. Це один з найтяжчих гріхів у євангельській науці, і тому самогубців в останню путь за християнським звичаєм не проводжають: не відспівують, поминальних молебнів не правлять. Можливо, саме з причини, що Хвильовий покінчив із собою, не вціліла для нащадків його могила? Письменник був похований 15 травня 1933 року на цвинтарі, перетвореному в 70-ті роки минулого століття на Молодіжний парк. Пустив собі кулю в скроню він 13 травня 1933 року.

Лише на початку дев’яностих, які своїм романтичним пафосом відродження і становлення української державності нагадували початок двадцятих, було умовно встановлено місце поховання визнаного лідера Ренесансу української культури доби Харкова — «першої столиці». І з почестями, за участі не позбавлених тоді ще якоїсь душевності чиновників, відкрито у 1993 році на могилі Хвильового пам’ятник.

Але за часом героїки завжди приходять будні. На зміну романтикам, для яких рідною є стихія перетворення дійсності, приходять «господарі буденного дня». І тоді життя сприймається романтиками «в’язницею з самоварами і канарейками», а творчість стає поняттям, по суті протилежним реальності. Не саме Зло, а його міщанська дріб’язковість, розбиття Чорта на безліч чортиків, які проникають у всі сфери діяльності, — це те, що зумовлює, за Хвильовим, антисвіт, тотожний у нього із жалюгідною життєвою мертвістю.

І те, що сьогодні, коли минає сімдесят років з дня його смерті, на державному рівні не згадують письменника, зайвий раз засвідчує, що ми знов після блискавичного вибуху романтики початку дев’яностих — у в’язниці.

Рік тому, єдине, щоб покласти квіти на могилу улюбленого письменника, приїжджала зі Львова дослідниця Хвильового Марія Кривенко. Розповідала, що мріяла про цю зустріч з ним зі студентських років. Залишившись у Харкові на декілька днів, якось прийшла до музею у сльозах і говорить: «Як ви можете жити і ходити по вулицях, які носять імена тих, хто повинен у винищенні інтелігенції, селян, ваших дідів-прадідів? Ваші вулиці носять імена Постишева, Кагановича, Дзержинського, Леніна, більшовиків-українофобів. Якщо вам це байдуже, значить, і до власного роду вам немає діла, а можливо, і до своєї душі?!» Ця її емоційна реакція на пострадянський Харків виявилася цілком в дусі характеристики, яку дав нашому місту в новелі «Редактор Карк» сам Хвильовий: «Чудово: смердюче, промислове місто, велике, але не величне — забуло слобожанське народження, слобожанські полки, не утворило американської казки»...

У цьому забутті своїх коренів — одна з причин мертвості життя, імітування його форм. І в цьому плані самогубство Хвильового може інтерпретуватися як поштовх до утвердження в громадській самосвідомості потреби в цінностях справжнього життя проти інспірації в неї чужих і механічних. Інакше не зрозуміти останні рядки його передсмертної записки: «... сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви і не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче».

Останніми його словами, зверненими до запрошених на сніданок друзів (він жив у 9 помешканні будинку «Слово»), були такі: «А зараз я покажу вам, як писати справжні романи....» Ця фраза може бути пов’язаною із такими фактами. За вказівкою КП(б)У письменники мали у 1932-33 роках їздити по селах Слобожанщини, коли у самому розпалі був голодомор. Змагаючись між собою, вони зобов’язані були наввипередки писати романи, про успіхи колективізації, і створювати — хто краще — позитивних героїв сучасності. Лейтмотивом служило гасло Сталіна «Жить стало лучше, жить стало веселей». Хви-льовий на цьому поприщі мав змагатися з Григорієм Епіком, який першим написав роман «Петро Ромен». «Коли Хвильовий, замість змагання, пустив собі кулю в скроню, — пише Григорій Костюк в «Зустрічах і прощаннях», — то цим він прострелив і «Петра Ромена». Тобто самогубство Хвильового можна розглядати і як спробу ціною власного життя привернути увагу спільноти до правди, яка полягала в тому, що в Україні під виглядом переможної ходи колективізації в тридцятих роках свідомо винищувалася провідна соціальна верства народу — селянство.

Важливим щодо розуміння конкретних причин самогубства Хвильового є свідчення письменника Івана Сенченка: «Був фаталіст. Твердо знав, що загине 13 числа. Мав колосальну інтуїцію. Акції по колективізації країни своїми масштабами повинні були захопити його... І Хвильовий начебто ожив. Зв’язався з газетами, подався у відрядження, був свідком потрясаючих картин. Пам’ятаю, після однієї такої чергової поїздки хтось із компаньйо-нів по поїздці, здається Григорій Епік, захоплено розповідав про апокаліптичну картину спалення на вигоні церковного устаткування — аналоїв, престолів, хоругов, ікон, іконостасу і василькових віничків, якими священик обпорскував парафіян свяченою водою. Гриць запалювався. Горів. Хви-льовий сидів блідий, зосереджений, дивився кудись через голови. Вигляд такий був у нього, мов би спинився над безоднею».

Певне, як ніхто інший, Хвильовий своєю «колосальною інтуїцією» відчував наближення катастрофи для літературного покоління, провідником якого був. І чи не мала ця катастрофа глибинної іманентної мотивації у Божому покаранні за те, що зрадило це покоління споконвічні християнські традиції в ім’я утопічних за змістом комуністичних ідей?! Адже навіть у тому парадокс, що самогубство Хвильового, яке мало просвітлити громадську думку і зупинити реакцію партійних і силових структур, навпаки її посилило. І одразу після похорону багато людей, які в пориві переживань і горя кидали необережні слова на адресу влади, було заарештовано. Взагалі, контраверсійність його мислення і вчинків часто призводила до протилежних очікуваним результатів і в організації літературного життя двадцятих років. Прикладом може служити розпочата ним Велика Літературна Дискусія, яку з естетичної площини влада легко перевела у потрібне їй русло політичних звинувачень письменників на адресу один одного.

Щодо естетичної концепції Хвильового, то вона базується на творчості, яка рівнозначно відноситься в нього як до художнього світу, так і до життя, яке також може інтерпретуватися як роман, котрий за будь-яких умов для всіх закінчується смертю. Але у Хвильового смерть — це не кінець, а кульмінація, момент істини і прозріння. Отже, такі його відомі міфологеми, як «Загір-ня комуна», «синя далечінь», «голуба безодня» — це ті образи-абсолюти, які належать уже надреальності й перманентно недосяжні у посейбічному світі. Ці образи, можливо, вмотивовані тугою Хвильового за Україною як ноуменом, тобто її Божественним першообразом. Тому смерть для письменника була вимріяною можливістю наближення до цього первообразу у переході до безсмертя.

«І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціація з небом. «Чого ж так вабить туди — там же смерть? Може, тому, що голуба?»...

печатная версия | обсудить на форуме

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования