Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Власть стр. 4,5
Экономика стр. 6,7
Город стр. 8
Афиша стр. 9
Объектив-TV стр. 10,11,12,13,14,15,16
Общественные слушания стр. 17
Культурный разговор стр. 18
Тема стр. 19
Культурный разговор стр. 20
Спорт стр. 21
Страна советов стр. 22
Напоследок стр. 23
MediaPost on-line
Бесплатный сыр бывает только… в UMC
Меньше знаешь - лучше спишь
Колонка редактора
Цена на хлеб: перспективное планирование
культурный разговор Стр. 18
 Гости 

Наслідки «Мертвого півня» в Харкові

Ольга Резниченко

Цього разу «Мертвий півень» співав у Харкові не сам, а зі своїм, можна сказати, наставником, композитором, зіркою української естради 70-х років, або, як його ще називають друзі, Гаррі Поттером Старшим, бо він першим переклав нашою мовою знамениту книжку Толкіена — Віктором Морозовим. Це був концерт — презентація спільного їх альбому з екзотичною назвою «Афродизіяки».

У мене ця назва одразу викликала асоціації з Африкою, в яку пішли гуляти «півні», незважаючи на те, що Мінздрав і Корней Іванич їх про наслідки попереджали. В Африку ж їх покликала муза, вона ж богиня Краси, вона ж Афродита, Юнона і Венера Мілоська. Звідти вони, як і слід було чекати, повернулися, не одні, а з «наслідками». З ними були «Афродизіяки», яких вони тепер, їздячи по всій Україні, усім показують.

Взагалі «Півні» завжди любили погуляти і при цьому, як правило, залишались на висоті.

Історична довідка.

Всі музиканти «МП», а саме: Михайло Барбара (вокал), Роман Чайка (гітара), Олег (Джон) Сук — бас-гітара, Юрко Чопик — акустична гітара, Іван Небесний(клавішні), Андрій Надольський (ударні) — є також учасниками сесійної групи «Їжак» (Львів — Філадельфія).

Лауреати фестивалів «Вивіх»(1990,Львів), «Червона рута» (1991, Запоріжжя), «Марія»(1993, Трускавець), «Альтернатива» (1994, Львів), визнані кращою акцією фестивалю « Bardentreffen» (1994, Нюрнберг). Група виступала на фестивалі «Berlin Independent deys» (1993), мистецькому бієнале в Івано-Франківську (1993), на «Українській сцені» у Фрайбурзі (1994). 1995 року «МП» здійснив тур Західною Україною, навесні 1999 — Східною і Південною Україною. Того ж року виступав у Лінці (Австрія) і Братиславі (Словаччина). У вересні і жовтні 1999 року «МП» виступав у французьких містах Ді (клуби «Bar des cars», «Meyro’s Irish pub», «Martouret», Кре («River Blus Cafy»), Марселі («La machine a courde»), а також у Парижі (найвідоміший джаз-рок-клуб Франції «New Morning»). Регулярно бере участь у фестивалях у Кракові.

Після концерту в «Публіцисті» (приміщення ХудПрому), на якому молодь, особливо під кінець, коли на її замовлення «МП» заспівав «Літо буде», «Франсуа», «О, my dear Ukraine», доволі натанцювалась, мені вдалося поговорити з Михайлом Барбарою, солістом «МП» (тепер це називається фронтменом), поетом, академіком БуБаБу і багаторічним ведучим радіо «Люкс».

—Наскільки вдалим ви вважаєте поєднання в одному проекті представників різних за часом музичних поколінь? Адже реакція в залі на цей експеримент не була, як мені здалося, одностайною. Хтось більш-менш старший і такий, що цінує справжній професіоналізм, був у захваті від Морозова. Мені, наприклад, сподобалося, як ви разом виконали карколомні за звучанням пісні на вірші Андруховича, Жадана і Неборака. Молодь же наша «півнів», хоч вас і не крутять ніде, добре знає, але Морозова вже не тільки не знає, але, певне, що і не відчуває...

— Це була моя ідея-фікс: зробити щось спільне. І, властиво, речі, які ми співали, — їм по тридцять років. Це період сімдесятих, коли у Львові була така група «Арніка», в якій працював Морозов. Вони грали на танцмайданчиках класичний рок-н-рол і чи не першими почали виконувати український (україномовний) рок на вірші Тичини. Я, звичайно, цього чути не міг, але якісь старі записи справили на мене, і не тільки на мене, на моїх ровесників, значне враження. У Віктора, справді, був тоді ще естрадний період, коли він їздив із «Смерічкою» по «совку» і завдяки цьому був дуже популярним. У такому поєднанні із стилістикою сімдесятих, з популярною тоді ліричною баладою і був для мене інтерес. Таке собі перенесення в часі, умовно кажучи, відтворення тої атмосфери — чого молоді люди, очевидно, не знають, а старші не мають змоги пригадати. Для мене особисто це данина тому, що робив Віктор у свій час, і я в нього багато чого, можливо навіть підсвідомо, навчився. Взагалі, це було для всіх хлопців дуже корисно в професійному плані — попрацювати з музикантом із таким великим досвідом. Хоч він нічого нам і не нав’язував. Все було легко. Старший воїн — одним словом.

— Вам на концерті підспівував харківський вокальний квартет «Ойра». Чи це якась одинична спроба, чи ви й надалі збираєтеся виступати разом із нашими дівчатами? Якийсь дуже дивний, як на мене, конгломерат рок-музики і стилізованої автентики...

— Власне, це цікаво було б зробити. Альбом «Афродизіяки», на жаль, вийшов без участі дівчат. Їх не було на перших наших концертах, коли і було записано диск. Але це виключно із-за браку грошей. Вже останні п’ять-шість концертів ми працювали разом. Їхнє вкраплення у речі саме «півнівські» своєю народною джерельністю урізноманітнюють і значно розширюють смисл звучання.

— Питання щодо «концепції мистецького трикутника», яку прагне реалізувати «МП»: творча співпраця з кращими українськими поетами і художниками. Чи це, ви гадаєте, можливо, щоби врафінованість в музиці не була альтернативою її популярності?

— Так виглядає. Я не можу сказати, що «Півень» є надто популярною групою. Принаймні, ні по ТУ, ні на радіо нас не почуєш. Є таке сьогодні дурацьке слово «формат», і ми ніби в цей формат не вписуємося. Наші стильові пошуки ще з кінця вісімдесятих — початку дев’яностих років — можливо, ми в них надто замкнулися. Останнім часом приходять думки, що треба бути простіше. Хоч ми, справді, не ставили собі за мету стати поп-групою. Робили те, що хотілося. Були періоди, коли ми хотіли грати блюзи — і грали, були настрої хіп-хопні — і ми це робили. Зараз виникла ідея з Віктором Морозовим розворушити старе — і ми цим займаємося. Бо ж є тепер молоді люди, які називають себе музичними критиками, музичними редакторами, — вони просто не знають, що було в Україні два десятки років тому. Отже, те, що ми робимо, звичайно, крапля, але кілька людей довідуються про це, і вже одне те добре. Адже наше уявлення про музику сьогодні чорно-біле: трошки білого — те, що показують, і все інше — чорне, те, чого ми не чуємо і не бачимо. А має бути в ефірі і на екрані різнобарвність: від, справді, елітарної музики до самого важкого хеві-метла. Ми ж чуємо і бачимо сьогодні якийсь маленький сегмент веселки, і це сумно. Проблема дуже запущена. Колись ми їздили абсолютно партизанськи по всій Україні, і в кожному з міст зустрічали велику кількість груп, співаків, артистів, які роблять дуже цікаву музику. І про них ніхто не знає. У Полтаві навіть не знають, що робиться в Харкові. Це ненормально, і, можливо, такі, хоч імпровізовані, контакти можуть врятувати ситуацію. Наприклад, ми у Харкові познайомилися і запросили до Львову групи «Калєкцію», «Люки» і там узнали, що в Харкові є досить пристойна, оригінальна рок-музика. Тобто це офіційне форматування страшенно обмежує спектр того, що є в музиці на Україні.

— Але й у «Півнів» є пісеньки, через які вас знають. Вони прості за мелодикою, безпретензійні за настроєм, в них є по декілька слів, які подобається підспівувати хором, як та ж пісня «Літо буде». Можливо, таких легких пісень треба було б видавати побільше? Це принаймні краще, ніж той «блатняк», яким дебілізують нашу молодь «Русскоє радіо» і «Шансон».

— І «Франсуа», і «Літо буде», з одного боку, це писалося, як «стьоб», з іншого — за всіма правилами шлягеру. Куплет — приспів — куплет, рефрен, який легко запам’ятовується. Це можна було б робити. Але в Україні навіть це важко зараз пробивати. Я не нарікаю, але тут вже починається шоу-бізнес, яким в Україні професійно займаються переважно люди, які приїжджають з Росії. Це робиться за всіма правилами, і в це вкладаються солідні гроші. Це видно по афішах від Харкова до Львова. 90% — це, звичайно, артисти з Росії, не тільки естрада, але й театри. В Україні ж це вміють робити дослівно одиниці. І як це робиться — можна бачити. Варіант А: мати багато грошей — папіка, який на це виділяє фінанси. Неофіційно, щоби стати мега-зіркою, треба вкласти в це від ста тисяч доларів на старт — це, щоби всі цю потенційну зірку побачили і почули, тобто написати для неї пісню, зняти кліп і оплатити показ по ТУ. Власне, мені ця ситуація трохи нагадує «совок», коли рок-н-рол існував паралельно до офіційної культури: по кухнях, по підвалах — і було декілька офіційних виконавців, яких визнавали і пускали. Можливо, ми також є сьогодні таким собі напівандеграундом. Тобто, ми не мусимо ховатися, як раніше, щоб провести концерт. Але всього — нічого для цього треба мати гроші. Тому ми йдемо іншим шляхом, не через телебачення, а через власну присутність. Приїжджаємо до Харкова, до Полтави, до Одеси, збираємо людей на концерти. І при цьому іноді натрапляємо на дуже зворушливі ситуації, коли, наприклад, люди приносять на автографи касети, переписані давним-давно, так би мовити, від руки: з касет, які писалися з альбомів. Значить, те, що ми робимо, людей все ж таки цікавить.

— Але мене дивує, чому не тільки російські, але й українські фінансові структури інвестують гроші швидше в російських і російськомовних виконавців. Адже мовне питання тут не є домінуючим. Голос, професійність, манера виконання — це в музиці важливіше, ніж сама мова, якою виконуються пісні. Можливо, проблема українських рок-груп також у тому, що в них немає таких геніальних менеджерів і продюсерів, як у «бітлів» — Брайан Екстайн і Джордж Мартін?

— Не знаю, можливо, спрацьовує той же «совок» в головах: все, що з Москви — якісніше і краще. Той же «Океан Ельзи» може бути прикладом. Або харківський «Танок на майдані Конго» — хрестоматійна історія. Хлопці приносили на київські радіостанції свої записи — покрутіть нас. Їм відповідали: «Ні, рєбята, єто нє формат». Потім вони потрапляють до Москви, видають там свій збірник, ті ж самі пісні. І київські радіостанції вже самі до них звертаються: «Ух ти, яка у вас хороша музика», — і починають крутити. Смішно це все. Людей, які мають нюх, смак, відчуття до чогось цікавого в нас уже немає, або ще немає. Є якісь винятки, але вони лише підтверджують правило. Чому — не знаю. Можливо, якщо буду одну і ту ж думку вперто повторювати — вона колись здійсниться.. Хоч з вуст музиканта це, мабуть, звучить патетично... Але я, принаймні, як джерело влади, за Конституцією, тобто представник народу, пропоную прийняти Верховній Раді закон, в якому було би зазначено про те, що бізнесмен, підприємець, який підтримує місцевого, тобто в Україні сущого артиста, музиканта чи поета — він отримує для своєї діяльності суттєві фінансові пільги й економічне сприяння. Це був би крок з боку держави на підтримку своїх же громадян, як бізнесменів, так і артистів. Так робиться всюди в Європі. В Берліні, наприклад, на фестивалі господарі нам розповідали, що у місцевому бюджеті є окрема стаття на підтримку саме місцевих митців і артистів, зокрема, видання компакт-дисків, книжок, проведення різних акцій. Зрозуміло, що Україна як держава не є багатою, але хоча б не заважати встановленню мистецько-фінансових контактів між підприємцями і артистами — вже у цьому була би підтримка держави.

— Але, певне, випуск нового диску і ті ж гастролі, які ви зараз здійснюєте по великих містах України, — це ж ви робите не за власний кошт?

— Звичайно. На проект і концерти — презентації «Афродизіяки» ми отримали грант від культурної швейцарської програми « Pro Helvetia», а також фінансову допомогу на гастрольні поїздки виділили тижневик «Громадський контроль» і «Громадське радіо».

— Вас, Михайло, судячи з пресової інформації, ще із студентських років тягнуло не тільки до музики, але й до організації різних мистецьких дійств, перформансів, карнавалізованих акцій. Певне, на цій доріжці Ви й зустрілися з харківським театром «Арабески», в якому зараз граєте. З чим пов’язана Ваша поява саме в «Арабесках» і чи не означає це повну зміну амплуа з музичного на акторське?

— Чим особлива співпраця з «Арабесками» — тим, що ці вистави максимально пов’язані з музикою. І тому мені гра в цьому театрі як музиканту не заважає, а навпаки, багато дає для розвитку. Щодо моєї любові до незвичних дійств, то, справді, «Мертвий півень» брав участь у різних перформансних акціях і шоу на аренах цирків, у церквах, бозна де тільки не виступали...

—Що-що? «МП» співали у церквах? Який жах!

— Ні, не в самих церквах, звісно. В руїнах. Це було, власне, з Ю.Андруховичем в Нюрнберзі. Зруйновану церкву перетворили на майданчик концертний. Читання віршів автором межувалося з піснями на його ж тексти. Те ж було в цирку. Робилися костюмовані дійства за участі акробатів, жонглерів, клоунів. Хіба що левів і тигрів не випускали, бо вони б потовкли всю апаратуру. Тобто якісь контакти і потяг до театру був. У Львові в театрі Кучинського займався тренінгом... І тут з «Арабесками» якось воно само собою сталося. Мені потелефонували, сказали, що С.Жадан написав текст рок-опери «Вертеп» і що Ірод — це для тебе. І я приїхав до Харкова. Колись, може, треба проаналізувати, що зі мною відбувалося. Але все якось само собою пішло, і вже участь в наступній виставі — як наче так воно і мало бути. Раціонально тут важко щось пояснити.

— Наступною була ваша робота в «Маленькій п’єсі про зраду», з якою театр нещодавно відвідав харківські зони ув’язнення. Відомо, що багато хто із західних музикантів сидів за вживання, зберігання і перевезення наркотиків. Наркотики — це одна з тем «Маленької п’єси...» Як ви особисто ставитеся до того, що за наркотики саджають? І чи самі ви користуєтеся стимуляторами перед виходом на сцену?

— Можна, звісно, почати відповідь агітацією за легалізацію легких наркотиків. Є такий стереотип: якщо ти музикант, ти — коли не кірман, то нарком. Дивний тип людей, справді, йде в музиканти. Умовно кажучи, з деякими відхиленнями від норми. Але щодо вживання стимуляторів, збудників тощо — це, насправді, вибір кожної людини. Для того, щоби стати наркоманом, не обов’язково бути музикантом. Для того, щоби спитися, не треба бути актором чи художником. Якщо про себе чесно і відверто говорити, то я багато що перепробував, але кінець кінцем залишився натуралом.

— Якась із західних груп чи музикантів мали вплив на становлення «Мертвого півня», його стилістики?

— Це було скоріше слухання. Багато музики. Але у кожного були свої улюблені групи і виконавці. В одного — блюз, у другого арт-рок, у третього — джаз. Тобто кожен вносив щось своє у загальний коктейль. І для мене завжди було важливішим поєднання ідей кожного у щось спільне.

— Одна з пісень на концерті, яку ви виконували разом з Віктором Морозовим, була присвячена світлої пам’яті журналіста Олександра Кривенка. Йому в травні мало би виповнитися сорок років, натомість відзначали сорок днів з дня трагічної смерті. Він загинув на другий день, як почався харківський проект «Зони зради», до якого він також мав безпосереднє відношення. Для нас, харківських українців непросвітянського штибу, те, що робив Сашко спочатку в газеті «Поступ» на зорі дев’яностих, потім у журналі «Пік» у 1998 — 2001 роках, потім на «Громадському радіо» — це було, як ковток свіжого повітря: гостро, по ділу і з таким гумором, після якого я би більше на місці багатьох політиків рота розкривати посоромилася. Нещодавно я переглядала старі «Піки» і натрапила в різдвяному номері 2000 року некролог на смерть Соломії Павличко. Там писалося про те, що на п’ятдесят два мільйони у нас одиниці націократичних особистостей. Тому коли хтось іде з них — це жах для нації. Пройшло три роки, і тепер ми прикладаємо і до Сашка те, що він писав про смерть Соломії. Один за одним відходять від нас люди, на яких тримається інтелектуальний і моральний престиж нації. Я сама собі пробую відповісти на питання: чому? Мені здається, що все діло в протистоянні. З одного боку, є Зло, структуроване й акумульоване у верхніх шарах держави. Йому мало би протистояти Добро в таких же організованих формах. Але опозиції, здатної на колективний спротив Злу, в нашій країні не має. Наша опозиція — це пародія на саму себе або фікція. Організованому Злу як колективній силі протистоять яскраві творчі особистості. І Зло їх нищить, бо за ним матеріальна сила і засоби. І так майже весь час в українській історії. Якийсь рок над нами. Я знаю, Михайло, що Олександр Кривенко був вашим близьким товаришем. Скажіть про нього декілька слів.

— Це все так. З Сашком ми зблизилися особливо останнім часом, і він брав участь в проекті. Головне, що він робив чесно, найкраще і до кінця те, що вмів робити. Це, мабуть, найважливіше для кожного. Я не думаю, що це для нього було надзавданням, але чимось єдиноможливим. Він не був фанатиком, але був дуже впертою людиною, по-розумному, по-дорослому впертою, що попри всі обставини, треба робити те, що вважаєш за необхідне. У нього була здатність збирати навколо себе талановитих людей і робити щось спільне. На «Громадському радіо», де ми працювали разом, було багато молоді, але він ніколи ні на кого не тиснув, не повчав, як треба робити, а сам показував. Був таким собі Великим Старшим Братом. Я не можу, плутаюсь, коли починаю говорити про нього. Не має відчуття, що він — не з нами. От і на концертах... він присутній. Його голос зберігся на чорновиках записів — бавилися, жартували. Чоловік життєрадісний, світлий, відкритий і тому дуже вразливий. Один з найкращих, яких зустрічав у житті. В усіх, з ким він працював з молоді, його досвід, нехай потрошку, залишився, і вони будуть його справу продовжувати. В усіх потрошку — а разом — багато.

— І останнє запитання, пов’язане з назвою вашого гурту. Я її для себе, чесно кажучи, інтерпретувала, виходячи з євангельського сюжету про зраду Петром Христа, коли ще півень тричі не проспіває. Тобто «Мертвий півень» для мене означало абсолютне подолання зради. Але у вашому прес-релізі знайшла зовсім протилежне трактування. «Мертвий півень» — невдача, поразка, неприємна ситуація. За давнім українським звичаєм, виявляється, наречений, який у першу шлюбну ніч виявляв, що для його благовірної ніч далеко не перша, вивішував мертвого півня на горотьбу, щоб усі мешканці села бачили, як його жорстоко надурили. Так що, невже «Мертвий півень» для вас справді означає поразку?

— Ні. У кожного можуть бути свої асоціації, як і у дівчини, яка писала цей прес-реліз. Насправді, коли ми тільки починали разом грати, ми збиралися в кав’ярні, на дверях якої був залізний флюгер у вигляді півня. І ми між собою домовлялись, що йдемо на каву до Мертвого півня. І коли треба було виступати на фестивалі — так назвалися. Тобто якихось особливих фільозофій — про це ніхто не думав. Головне було і є грати, щоб за українською музикою і не тільки музикою була перемога. Принаймні, я для цього збираюсь зробити все можливе.

печатная версия | обсудить на форуме

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования