Новости Харькова и Украины (МедиаПорт)
English version Українська версія Русская версия
 
Меню
Архив
Поиск
Топ-20
О газете
Пресса Харькова
Страницы
Первая полоса
Неделя стр. 2,3
Власть стр. 4,5
Экономика стр. 6,7
Город стр. 8
Афиша стр. 9
Объектив-TV стр. 10,11,12,13,14,15,16
Контекст стр. 17
Justo titulo стр. 18
Чтобы помнили стр. 19
Культурный разговор стр. 20
Спорт стр. 21
Страна советов стр. 22
Напоследок стр. 23
MediaPost on-line
12 уголовных дел на одной железной дороге
Свобода по-харьковски
Мобильный и городской - брак по приказу
Колонка редактора
чтобы помнили Стр. 19
 Харьковчанам 

Свобода по-харьковски

Ольга Резниченко

День Незалежностi позначився в Харковi однiєю подiєю, на яку не звернула увагу жодна обласна телекомпанiя. На старому корпусi унiверситету поряд iз меморiальними дошками В.Каразiну, I.Мечнiкову, А.Мiцкевичу з’явилася ще одна. Як до Незалежностi, так i до мiсця, де її 24 серпня було встановлено, ця дошка має безпосереднє вiдношення. Адже саме тут сто три роки тому харкiв-ський адвокат Микола Мiхновський (1873 — 1924) виголосив промову, у якiй обгрунтував життєву необхiднiсть i юридичну правомочнiсть української самостiйної соборної державностi.

Згодом праця Мiхновського «Самостiйна Україна» лягла в основу Визвольних Змагань українцiв у боротьбi за свою Незалежнiсть. Пiд час революцiйних подiй 1917 — 1919 рокiв член Харкiвської мiської думи з 1911 р., керiвник її Юридичної комiсiї, Мiхновський був одним з iнiцiаторiв творення Вiйська, що мало б стати в оборонi УНР вiд iмперської i бiльшовистської воєнних потуг. Одна цiкава деталь: Мiхновський, людина у нацiонально-державницьких питаннях безкомпро-мiсна, користувався значним авторитетом i повагою серед своїх харкiвських колег, якi не тiльки не подiляли його полiтичних уподобань, але часто дотримувалися протилежних. Але, з iншого боку, нехай би я в цьому помилялася, серйозно до полiтичної дiяльностi Мiх-новського навряд чи хтось в його професiйному середовищi ставився. i це не тому, що його програма i чин мали якiсь фаховi вади. Скорiше, це був тверезий погляд на українськi кола, що на той момент не були спроможнi до адекватної оцiнки практичного значення «Самостiйної України». Для української iнтелiгенцiї початку ХХ столiття, яку знав, поважав i готовий був за нею iти народ, нацiональне визволення обмежувалося громадськими i мовно-культурними аспектами. До постановки й обговорення проблеми державно-полiтич-ного самовизначення особливо старше поколiння української iнтелiгенцiї ставилося негативно, адже це, на їхню думку, могло призвести до заборони й тих можливостей, що з царської милостi були наданi українцям у площинi культури.

Люди, подiбнi Мiхновсь-кому, високочолi iнтелектуали в бiлоснiжних манiшках, жорсткi, пiдтягнутi, не-багатослiвнi прагматики, якi розробляли в тишi кабiнетiв i бiблiотек, студiюючи iсторiю i юрис-пруденцiю, плани здобуття й розбудови української держави, не сприймалися й українськими масами. i до сьогоднi, щоб отримати народну довiру серед пере-сiчного українського громадянства, не обов’язково бути стратегiчно по-державницькому мислячими людьми, мати органiзаторський хист i вiдповiдну освiту, натомiсть варто знати, чим не задоволений народ, що йому у певний момент пообiцяти i при цьому як можна бiльше проявляти душевностi, мистецьких здiбностей i, головне, вмiти гарно спiвати. Тож Мiхновський, людина скорiше аристократичної, нiж демократичної вдачi, який, звiсно, не вмiв так проникливо емоцiйно розтiкатися по древу, як українськi есери та есдекi, був в українському полiтикумi початку XX сто-лiття таким же самiтником, як Юрiй Немирич — у ХVII, Пилип Орлик — у ХVIII столiттi. Коли в українськiй iсторiї з’являються постатi, конгенiальнi державi в модерному європейському сенсi, українцi, мешканцi Лiвобережної i Слобiдської України, їх, як правило, не жалують, вiддаючи перевагу лiдерам мужицького, простакуватого штибу. Важко уявити, наприклад, щоб Немирича, шляхтича в сьомому колiнi, випускника Оксфорда, Кембрiджа й Сорбонни, автора концепцiї Руської держави i її канцлера 1758 р., лiвобережнi козаки могли назвати батьком, як того ж Сiрка чи Хмельницького. Зрештою, заднiпрянцi його, на радiсть Москвi та Польщi, в iншi свiти й вiдправили. Так само Мiхновський — теоретик i практик держави в площинi конституцiйнiй — сприймався в масовiй українськiй самосвiдомостi як антипод Грушевського, президента-батька, захисника народних сподiвань, хоча нiчого, крiм шкоди, наш великий iсторик i поганий полiтик на цiй посадi своєму народовi не принiс..

Певне, що у схiдно-українськiй ментальностi суто нацiональна кордоцентрична схема «України — неньки i Шевченка — батька» посилилася ще матрицею т.зв. офiцiйної народностi, пiд тиском якої протягом майже двох столiть були схiдняки: «Цар — батюшка, цариця — матушка, народ — дєтушкi», яку в радянськi часи було трансформовано у варiантi «отця всiх народiв». i сьогоднi в незалежнiй Українi завдяки, передусiм, Лiвому Берегу i Сходу, попри всю позiрну видимiсть верховенства Закону, превалює патрiархальна модель вiдносин, передусiм на адмiнiстративному рiвнi мiж керiвниками й пiдлеглими. Зрештою, принципова рiз-ниця в рецепцiї типiв державних дiячiв мiж Сходом i Заходом України обумовлена iсторично. Попри всi кривавi конфлiкти в iсторiї мiж поляками й українцями на захiдноукраїнському теренi, саме на традицiях станових вольностей i конституцiйних свобод Речi Посполитої формувалася українська елiта — старинна i нова старшина, шляхта, мiськi верхи i вище духовенство. Тодi як на Сiч, а згодом i на Слобожанщину прямував з Правобережжя бiльше простий люд — тi, хто був незадоволений своїм соцiальним становищем i прагнув понад усе бути вiльним. Мiжстанове протистояння українцiв, особливо коли помер Хмельницький, активно використовувалося i пiдiгрiвалося Московською державою в ходi реалiзацiї широко розгорнутої нею у XVII ст. програми «собiранiя земель» i змагань в цьому напрямку з Польщею. Це була полiтика пiд-бурювання серед українцiв нижчих прошаркiв проти вищих, спрямована на розхитування влади гетьманiв i старшини. Тому за Бiлгородською чертою саме переселенцям з Правобережжя надавалися всiлякi пiльги, а з самої Московiї людей вiдловлювали й вiдсилали, а як залишали, то були вони в своїх правах дуже ущемленими. Прикладом може служити факт, коли у 1658 роцi низове козацтво Лiвого Берега, заохочене щедрими московськими подарунками, виступило проти законно обраного гетьмана iвана Виговського, пiдтриманого старшиною у рiшеннi входження Козацької держави у федерацiю з Короною Польською i Великим князiвством Литовським. Перед початком цiєї братовбивчої вiйни до полтавського полковника Мартина Пушкаря в Лубни заїхав царський уповноважений Богдан Хитрово, обдарував соболями й запевнив у царськiй милостi й пiдтримцi. В липнi наступного року стотисячна московська армiя, на боцi якої були полтавцi i запорожцi, була вщент розгромлена пiд Конотопом вiйськом Виговського. i все було б нiчого, якби в тилу Виговського не почав повстання переяславський полковник Тимофiй Цюцюра й легендарний кошовий iван Сiрко не зробив у самий критичний момент диверсiї проти ногайцiв, якi брали участь в Конотопськiй вiйнi на боцi гетьмана. Сiрко, скориставшись вiдсутнiстю чоловiчого населення в улусах Ногайської Орди, здiйснив на неї розбiйний напад. i поки Виговський iз союзниками вимушенi були втихомирювати невтомне низове товариство, Тимiш Цюцюра, спираючись на пiдтримку полтавського полковника Якима Сомка i нiжинського полковника Василя Золотаренка, розбили залишенi на чернiговсько-сiверському прикордоннi частини Виговського й урочисто запросили московське вiйсько князя Трубецького знов вступити в Україну. Характерно, що вже у вереснi 1663 р. палких промосковських полковникiв за поданням обраного Чорною радою гетьмана iвана Брюховецького було страчено як зрадникiв московського царя. Тодi ж пiд час одного з локальних боїв на прикордоннi вiд рук людей Цюцюри загинув 47-рiчний Юрiй Немирич (1612-1659), найосвiченiший українець того часу. Перший канцлер добре задуманого ним теоретично Великого Князiвства Руського так i не збудував його. Адже на завадi перед українською державнiстю, принаймнi, на Заднiпрянщинi в XVII столiттi (так само, як пiзнiше i у XX) стояв непереможний анархо-степовий iнди-вiдуалiзм i хронiчне несприйняття власної аристо-кратiї, яка ототожнювалася або з «польською бундюч-нiстю» або з «жидiвською зарозумiлiстю». Очевидною також стає роль заселення Слобожанщини українцями в другiй половинi XVII столiття в планах московської коло-нiзацiйної полiтики. Насамперед, це була не потреба у створеннi мiцного кордону перед нападами кочiвникiв з Криму — цю мiсiю могли би з успiхом виконати переселенцi з самої московської держави. Це була далекоглядна стра-тегiя, спрямована на розбиття й соцiально-станову конфронтацiю українського свiту, що, по-перше, мало вивести українцiв як самостiйних гравцiв з поля змагань за власну державнiсть, а по-друге, значно ослабити Рiч Посполиту щодо її територiальних амбiцiй. З обранням iвана Брюховецького гетьманом значно посилилася промосковська орiєнтацiя Лiвобережжя, замiшана передусiм на соцiальнiй демагогiї. i вже з жовтня 1663 року гетьмани Правого i Лiвого берегiв Павло Тетеря та iван Брюховецький вступили у вiдкриту вiйну. iнспiрований конфлiкт мiж право— i лiвобережними українцями завершився тим, що поляки та росiяни в сiчнi 1667 р. роздiлили Україну на Правобережну й Лiвобережну, юридично закрiпивши пiдпорядкування першої королю, другої — царю. На Лiво-бережжi пiсля того, як у травнi 1668 р. полетiла голова гетьмана-пристосуванця iвана Брюховецького, короткий час побув при булавi Дем’ян Много-грiшний. Але вiдверта його антимосковська позицiя, пiдтримка дiй правобережного гетьмана Дмитра Дорошенка, призвели до того, що вiн був у своєму Батуринському дворi захоплений московським загоном, забитий у кайдани i як царський холоп вивезений до Москви, тортурований там, засуджений до страти, а потiм вирок був замiнений на вiчне ув’язнення в Тобольському острозi. Замiсть нього гетьманом Лiвобережної України обрали 27 червня 1672 р. пiд вартою московських стрiльцiв iвана Самойловича, одного з донощикiв у Москву на свого попередника. Йому з-помiж тодiшнiх гетьманiв вдалося втримати булаву найдовше — аж п’ятнадцять рокiв.

Сiмдесятi роки ХVII ст., певне, були одною iз найтрагiчнiших сторiнок української iсторiї. Подiбно до того, як вдався Хмельницький до московського пiдданства у 1654 р. i це призвело до вiйни мiж Москвою i Варшавою, у якiй найбiльше втратили українцi, так Дорошенко, з метою вiдвоювати в полякiв Правобережжя, пiшов у 1672 р. пiд турецький протекторат. Наслiдки цього дорошенкiвського кроку були для українського свiту катастрофiчними. Пiсля десятиденної облоги впав Ка-м’янець-Подiльський. Церкви й костели було перетворено на мечетi. Турки з мiсцевим населенням творили страшнi безчинства. Хлопчикiв вивозили для яничарських шкiл. Жiнок забирали в полон. Це викликало панiчний жах у населення, яке втiкало з гетьманської юрисдикцiї до Черкас i Канева, а звiдти на незайманi землi Московської україни — Слобожанщину. На довершення у 1674 р. на правий берег вступило вiйсько лiвобережного гетьмана iвана Самойловича i московськi ратнi полки. Тодi ж з iнiцiативи Москви гетьманський уряд здiйснив акцiю з примусового переселення мешканцiв поднiпровської смуги на Лiвобережжя i Слобожанщину. Ця операцiя, що в народi називалася «великим згоном», мала масштабне продовження у 1678 — 1679 роках: докорiнно були знищенi, спаленi вцiлiлi населенi пункти Поднiпров’я i покладено край iснуванню Черкаського, Канiвського, Чигиринського та Корсунського полкiв. З падiнням Вавилону порiвнював знесення з лиця землi колиски козаччини лiтописець Самiйло Величко. Ганебно закiнчилася кар’єра гетьмана Дорошенка. 17 жовтня 1676 р. гетьманськi клейноди трiумфально були ввезенi до Москви — прапори волочили по землi, булави й бунчук несли головами вниз. У Кремлi їх склали до нiг царя, що сидiв на тронi, а потiм три днi вони були виставленi напоказ перед народом. Сам же екс-гетьман доживав свiй вiк пiд Москвою в селi Ярополчому. Далекою його правнучкою вiд другого шлюбу стала знаменита росiйська красуня Наталя Гончарова, дружина О.С.Пушкiна. Не менш сумним був кiнець i гетьмана Самойловича. У серпнi 1677 р. почалася вiйна за Чигирин мiж козаками Лiвобережних полкiв та московським вiйськом з одного боку й силами Туреччини — з iншого. Для лiвобережного козацтва боротьба за Чигирин — символ Козацької держави проти туркiв — була справою всенародного значення. Для Москви ж це змагання в разi перемоги було зовсiм небажаним посиленням сепаратного духу в українцях, i тому було дано вказiвку ратним московським людям, що були серед оборонцiв фортецi, пiдпалити її дерев’янi споруди. На ранок з 11 на 12 серпня турки, увiйшовши в Чигирин, зрiвняли з землею фортечнi рештки, що залишалися вiд колишньої Богданової столицi. Пiсля винищення Правобережжя промосковська лояльнiсть Самойловича нарештi захиталася, i про це одразу стало вiдомо в царських палатах. 31 липня 1687 р. його заарештували й без суду та слiдства разом iз сином вислали до Тобольська. iншому його сину, Григорiю, чернiгiвському полковнику, вiдрубали голову. Так завершилася Руїна (1658-1686), але, певне, не тому, що брати вжахнулися, а тому що убивати на Правобережжi один одного було вже майже нiкому. Слобожанщина, яка активно заселялася в добу Руїни, здається, досi несе на собi її печатку. З тих часiв, мабуть, бере початок загальна байдужiсть до полiтики, небажання брати участь у громадському життi, недовiра нi до кого, крiм себе i своїх близьких, культ хутiрського iндивiдуалiзму. Тут, на Слобожанщинi, за словами поета й культуролога Є.Маланюка, «державницький iнстинкт перетворився на культурницьку рефлексiю». Колосальна творча енергiя, акумульована в цьому регiонi, вирує в якихось спонтанних безформних станах, неструктурована, еклектична, розхристана i строката. Без жодного натяку на визначенiсть, iєрархiчнiсть, певну стилiстику.

Виступаючи на вiдкриттi дошки Мiхновському, представник мiсцевої влади зауважив, що ми, харкiв’яни, наче окрема нацiя, що має багато талановитих землякiв i усiх їх любить, i того ж автора «Самостiйної України», i Клавдiю Шульженко, якiй у той же день, згiдно з культурною програмою на День Незалежностi, теж встановили дошку, i багатьох iнших, кого ми в майбутньому також, безперечно, вiдзначимо. Тобто наша так звана нацiонально-харкiвська особливiсть, як я зрозумiла, полягає в тому, що ми не просто усiх своїх «видатних» любимо, а любимо, так би мовити, через кому i, головне, без рiзницi — в якiй послiдовностi. Тут тобi i Мiхновський, i «сiнєнькiй скромний платочек», i Сковорода, i КВН, i «ти ж мене пiдманула», i бандура, i самовар, i «Санта Барбара»... Вже пiсля церемонiї вiдкриття, проходячи разом з автором графiчного зображення Мiхновського художником Валєром Бондарем по Унiверситетськiй, побачили таку картину. Хресний хiд вiд Покровського монастиря: чоловiк тридцять мирян — iшли в напрямку Успенського собору, тримаючи в руках портрети невинно убiєнного останнього з Романових царя-батюшки. Мiй супутник, який на пам’ять, здається, знає «Дванадцять стiльцiв», пiдкреслив: «Харьков — это город контрастов».

печатная версия | обсудить на форуме

Счетчики
Rambler's Top100
Rambler's Top100
Система Orphus
Все права на материалы сайта mediaport.info являются собственностью Агентства "МедиаПорт" и охраняются в соответствии с законодательством Украины.

При любом использовании материалов сайта на других сайтах, гиперссылка на mediaport.info обязательна. При использовании материалов в печатной, телевизионной или другой "офф-лайн" продукции, разрешение редакции обязательно.
Техподдержка: Компания ITL Партнеры: Яндекс цитирования