Еженедельник "MediaPost"
http://www.media-objektiv.com/



:: Дорожні нотатки ::

Форум № 13: паралельні світи у Львові


Рівно рік тому, кутаючись у целофановий плащик, ми з друзями короткими перебіжками рухались Львовом: так ми пережили 12-ий Форум книговидавців. І вже тоді похмуро передбачали, що ж буде на 13-му. Але минулого четверга, махнувши рукою на містичність числа 13 і відпросившись з роботи, я таки рушила на захід.

І тут би звернути увагу на поодинокі знаки: в київському метро замість вийти в місто я кілька разів блукала переходами, у потязі з Києва на Львів “випадково” зустріла кількох знайомих, котрі, зрозуміло, прямували також на форум. Я почувалася Гаррі Поттером у таємничій подорожі.

Львів зустрів мене сонцем, такого в моєму житті ще не траплялося, щоби кілька днів у цьому місті - і жодних дощів. Старанно напхані в рюкзак теплі речі так і залишилися мирно лежати на місці.

Оселилися ми в самісінькому центрі Львова, 5-10 хвилин ходи до будь-якого місця, де проходили форумні заходи. А місця ці, скажу я вам, були хоч і недалеко розташовані одне від одного, але так старанно заховані по стареньких вуличках, що наші ходіння групками нагадували комп’ютерний квест, або, якщо хочете, радянські “Зірниці” :)

У межах самого форуму проводився (читати офіційним тоном) Перший міжнародний літературний фестиваль. Хоча офіціозу в цьому фестивалі якраз і не було. Єдине що - всюди встигнути не було жодної можливості, тому, як і в будь-якому квесті, постійно доводилося робити вибір і приймати рішення. Мій вибір схилявся в бік мистецького фестивалю, що проходив у рамках форуму.



Тандеми: про літературу і політику

Збираються два письменника із двох братніх країн (Україна і Білорусь. Або Німеччина. Або Росія. Або Польща. Або Литва) і починають читати уривки своїх творів. Кожен, зрозуміло, читає своєю мовою. Це - творчий вечір-тандем, фішка львівського форуму.

Брэша сабака ў будцы

вые на поўню месяца

у футбаліста буцы

сьпёрлі

мабыць павесіцца

у сэксапільнай кралі

мілага сэрцу хлопца

дзеўкі чужыя скралі

мабыць цяпер утопіцца
*

Це не албанська - мова, якою спілкуються в Інтернеті та SMS-ми, це білоруська - від Андрея Хадановіча, “схожого на омонівця” “Вінні Пуха білоруської поезії” (це його власне визначення). Поруч із ним друга половинка тандему, українець Віктор Неборак виглядав дещо блідо. Але запам’ятався один чудовий вірш про “обличчя Президента”, котрий завершувався хоч і пафосно, але якось дуже в тему: “Свобода - це воїн, а не курва”.

Взагалі, на цих тандемах було багато політики. Томас Бруссіґ (Німеччина) та Сергій Жадан довго з’ясовували, що ж їх об’єднує. Нарешті стало зрозуміло, це така світла ностальгія за “радянським минулим”, як сказав Жадан.

Під час Потсдамської конференції Сталін, Трумен і Черчілль ділили столицю Німеччини на сектори. “Сталіну зовсім не хотілося віддавати американцям вулицю з такою поетичною назвою - Сонячна алея, принаймні, не цілу. Тому він заявив Трумену про свої претензії на Сонячну алею, які той, зрозуміло, відкинув”**. Коротше кажучи, далі дії розвивалися так - Трумен збирався затягнутися сиґарою і перейти до наступного питання, але сиґара згасла. Сталін відреагував блискавично: він послужливо підніс запальничку. Черчілль віддячив - 60-ма метрами Сонячної алеї, відданої росіянам.

А ось Інґо Шульце, “найкраще, що могло статися з німецькою літературою” (інформація з програмки), мені не запам’ятався. Мабуть тому, що виступав у тандемі з Юрієм Андруховичем, його харизму мало хто може затьмарити. Особливо враховуючи, що “патріарх Бу-Ба-Бу” читав уривки з нового роману, котрий має вийти навесні. Історія про заробітчан, старий подертий потяг, циганських рекетирів і 300 марок у кишені, очевидно, автобіографічна. Принаймні так здалося: з виразу обличчя, з окремих інтонацій, зі спогадів про Міська Барбару (соліста “Мертвого півня” та актора театру “Арабески”). І з хорошого, доброго гумору. Так сміятися можна лише з себе.



Молода республіка

Поки в малому залі духовного(!) театру “Воскресіння” (символічно, егеж?) проходили дружні зустрічі-тандеми,

у відомих львівських кнайпах (щось на кшталт кав’ярні, але з західноукраїнським колоритом) “Дзиґа” та “Лялька”,

а також на сцені просто неба виступали молоді літератори. Укладачі програми називали це по-різному (“Молода республіка поетів”, “Ніч поезії та музики нон-стоп”, “Post-slem: мікрофестиваль поетичного слему”), хоча виступали там здебільшого одні й ті самі особи. На останній захід (отой, що названо нині модним словом “слем”) я не потрапила - треба було встигнути провести один ритуал (про нього пізніше) і бігти на потяг. А от перші два лишили незабутні враження. Отже.

“Молода республіка поетів”. Уявіть собі невеличку сцену на площі перед оперним театром. Люди гуляють, відпочивають - погода дозволяє. На сцені стоїть дивакуватий молодий чоловік (поет і організатор Ілля Стронґовський) і, волаючи в мікрофон, закликає перехожих спинитися і послухати, дослівно, “те, чим буде українська поезія завтра”. Як не дивно, перехожі зупиняються. Навіть слухають. Якась розчулена жіночка, почувши нарешті “вірші без матюків”, подарувала київській поетці Катерині Бабкіній плетену іграшку, здається, жабеня. Інша юна особа оголосила зі сцени, що в неї можна “отримати на халяву” її збірку з автографом - тому наступного виступаючого ніхто не слухав, усі оточили поетку, вимагаючи книжки. Я теж свою отримала, але... (про це також пізніше).

Одна деталь. Поки тривали ці виступи, повз нас пройшло три весілля, метою яких був оперний театр (фото на пам’ять). І ще. Там возили дітей на конях. І був там один кінь. Пшеничного кольору (не знаю, як ця масть правильно називається)

і з блакитними-блакитними очима. Я спеціально зазирала йому в очі, перевіряла. Він ідеально піходив до атмосфери того дня: сонце, жовте листя, вітер, перехожі і поезія на вулиці, просто неба. Так вільно і просто.

“Ніч поезії та музики нон-стоп”. Вночі поезія має інший вигляд: п’яний і гамірний. Потрапити до “Ляльки”, де це все відбувалося, було проблематично, на вході вимагали 10 грн за вхід, але мене впізнав модератор того заходу - так щасливо я опинилася всередині. З поезії - нічого нового. Ті ж обличчя, ті ж тексти, ті ж інтонації. Проте приємно вразила музична складова - такого джазу давно хотілося. То були львівські гурти “Шоколад” та “Дзиґа-imagine”. Десь о другій ночі ми дісталися додому (тому назва “ніч нон-стоп” - перебільшення). І поснули, набираючись сил на ще один день.

Так, ледь не забула, був там іще один захід, наш, харківський, але в програмі чомусь не заявлений. Називалося це якось на кшталт “Чорний біль” чи “Мій батько Чорнобиль” і проходило у “Дзизі”. То був цілий комплекс - тематичні фотографії Юрія Ворошилова (відомого харківського фотографа і журналіста, власне, організатора цієї акції), відеоінсталяції, виступи Сергія Жадана, експериментального театру “Homo ludens” і харківських та чомусь житомирських поетів. Знову ж таки - ті самі обличчя, але атмосфера інша. Відлунює мікрофон, флуоресцентні лампи, приміщення у вигляді коридору, настроєва музика в паузах, - відчуття руху в тунелі, зі світлом в кінці.



Паралельні світи

На якомусь із численних вечорів Юрій Андрухович пожартував: отримав я, каже, від знайомої листа. Пише, така нудьга на форумі, нічого не відбувається, вже шкодую, що прийшла сюди. А я собі думаю, каже Андрухович, звертаючись до публіки, це два паралельні світи - наш літературний фестиваль і власне сам форум, “ви взагалі в курсі, що тут форум видавців?” (Загальний сміх, оплески). Але він мав рацію. Бо весь вир подій, живе спілкування проходили у тісному колі: приміщення маленькі, задушливі, місць мало, більшість сиділа на підлозі, і це створювало чуття єдності, таке характерне для фестивального життя. Видертися з одного паралельного світу в інший було практично неможливо: сходити в палац мистецтв і спокійно, вдумливо обійти ятки різних видавництв я так і не змогла. Двічі забігала, похапом натрапляла на якісь цікавинки і чимдуж поверталася назад. В один із таких “набігів” я натрапила на видавництво “Книга вголос” - чи не перше в Україні видавництво, котре випускає у продаж аудіокниги. Йдеться переважно про українську, російську та зарубіжну класику. Так, в асортименті були твори Багряного, Лесі Українки, Франка, Остапа Вишні, Довженка, Булгакова і окрема гордість - “Пригоди бравого вояка Швейка” Ярослава Гашека.

Видавництво створено недавно, оповідає його директор Юрій Крилівець, десь на початку 2006 року. У світі це поширена практика - видавати аудіокнижки, в Росії це також на більш-менш пристойному рівні, а в нас поки що перші кроки робляться. Усе ще перебуваючи в тому “паралельному” світі, питаюся про сучасну українську літературу, чи немає наміру видати когось із сьогоднішніх авторів? “От є в нас така ідея, - підхоплює мою думку Юрій Крилівець, - ми хочемо поговорити з Андруховичем про це. От шукаємо контактів. Ви не маєте його телефону?” (Сміюся і заперечно хитаю головою.)

Ну, з класиками зрозуміло, їхні твори начитують професійні актори. А як із сучасними авторами? Мені здається, цікаво було би чути авторське виконання, ну, принаймні тих авторів, хто вміє читати. Мій співбесідник заперечує: каже, ні, автор, коли читає, йде вглиб себе, виражає якісь свої емоції, свої почуття, а слухачу потрібно інше, і саме це інше може зробити актор: він виводить текст назовні, відкриває його слухачеві, а автор, автор залишається ніби всередині свого твору, йому важко вийти з нього. Зробили спробу записати Любка Дереша, але нам не дуже сподобався результат, зазначає пан Юрій, зараз намагаємось створити якийсь проект із Марією Матіос (справжнім хітом останніх років став її роман “Солодка Даруся”. - К.Х.).



(Не)сподівані фінали

Завершувався для мене форум дуже символічно: ритуалом ворожіння на незайманих книжках. Відмовитися від такого запрошення друзів я не могла, і тому єдину придбану книгу чесно витягла для тортур. Сиділи в колі, ставили питання, як особисті, так і загальнодержавного значення :)

Книжки усі виявилися з почуттям гумору: відповідали питаннями на питання, давали дуже прозорі натяки, а на питання “Що чекає видавців протягом наступного року?” одна з книг дала чистий аркуш паперу! Ну та нас не надуриш, ми ж знаємо, що то провокація :)

Вже у потязі я згадала про придбані аудіокниги (4 диски, на суму 85 чесно зароблених українських гривень!). І що ви думаєте? Вони лишилися у Львові. У тумбочці :) Хтось із моїх друзів обіцяв сходити забрати. Але тепер неодмінно доведеться їхати до Львова ще. Може, на 750-річчя міста?

P.S. Творчий вечір Віктора Єрофєєва, такий довогоочікуваний і омріяний, я пропустила. Бо брала участь в іншому заході в іншому місці. Із заздрістю вислуховувала розповіді друзів і купила (під час чергового набігу на палац мистецтв) єдину книжку - “Хороший Сталін” В. Єрофєєва. Слабенька компенсація живого спілкування, але що робити? (Сподіваюся, редактор мене не вб’є :)



* із книги Андрея Хадановіча “From Belarus with love”, Київ, 2005.

** із книги Томаса Бруссіґа “Сонячна алея”, Львів, 2005.



Факт!

Форум видавців є найбільшою національною книжковою виставкою-ярмаркою. Цього року він зібрав понад 400 учасників-видавців і понад 40 авторів, котрі брали участь у близько 50 акцій протягом чотирьох днів.

Катріна Хаддад